Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

«Та пофіг!» – врешті зробив висновок Наст і встав, скривившись від болю. Сил та терпіння хлопця не вистачило на п’ять годин, що там казати про кілька діб, тому, оглянувши кімнату, він знайшов пакунок, в якому були його вже відпрасовані речі, та одвічний рюкзак, що висів на спинці стільця у кутку палати. Повільно та болісно натягнувши на себе штани та футболку, він узяв пляшку з кривавим вмістом, що стікав з його грудної порожнини, та телефон з рюкзаку і вийшов з відділення. В одних лишень шкарпетках, щоб не привертати зайвої уваги звуками, він тихенько, немов миша, вийшов з відділення повз повної бабуні, що спала коло входу. Неначе сторожовий пес, вона відчула, що хтось промайнув коло неї, та зробила прицмокуючі звуки, після чого знов впала у сон.

Яковенко спустився порожніми сходами на четвертий поверх та, постійно озираючись по сторонах, швидко вскочив у коридор, що вів до відділення нейрохірургії й навшпиньках пройшов повз двері з червоного дуба. Вхід у саме відділення був зачинений. Пароля Яковенко не знав і мріяти, що хтось посеред ночі вийде звідти, він не збирався. Швидким рухом діставши телефон, він зробив декілька натисків і притиснув слухавку до вуха.

– Вийди з відділення, будь ласка, – тихо прошепотів він у мікрофон.

– Куди, брате, зараз ніч, мені ж не можна до тебе зараз підійматися! – сонним голосом заскиглив Сава.

– Сава, я сам вже спустився! – зашипів в нетерпінні Наст, боязко озираючись на двері завідувача.

– Щоо? А‑а… – почав він видавати якісь звуки і Наст скинув слухавку.

За декілька миттєвостей двері клацнули, і Сава з капелюшком із бинтів та серветок натягнув на своє невдоволене, заспане обличчя посмішку.

– Заходь, тільки я не знаю, де вона, я ж в блоці А, а там її нема, певно, вона в блоці Б, – кивнув він головою на інший блок відділення.

– Дякую, брате, далі я сам, – потиснув Саві руку Наст і хлопці розійшлися.

Її Наст знайшов швидко. Логіка підказувала, що дівчина буде в окремій палаті, а серце підказало, в якій саме. Зайшовши до Ліри, хлопець не зміг стримати сльози. Вона була тут. Жива. Вродлива. Без жодних трубочок у роті. Спала, заплющивши прекрасні оченята. Вона лежала рівно на спині, неначе Білосніжка, яку повинен пробудити герой. У білій сорочці на білій подушці, прикрита до грудей білим простирадлом. Поруч з ліжком великий шприц, встромлений до апарату, що дозовано вводив речовину, тягнув від себе тоненьку трубочку до руки дівчини, де був маленький катетер. Поршень шприца був підписаний маркером. «Фентаніл» – було написано товстими чорними літерами. Доки Наст стояв в проході, спираючись на стінку та витираючи німі сльози щастя вільною від пляшки рукою, кімнату наповнив найулюбленіший голос, якому Яковенко зрадів ще більше.

– Насте… – слабенько покликала вона, ледь-ледь відчинивши очі. Яковенко, немов зірвавшись з ціпок, потелепав до дівчини і, впавши перед ліжком на коліна, почав цілувати її ніжні руки. Біль, що відлунював від трубки між ребрами, в жодному разі не міг перебити тих радощів, що зараз вирували у Настовій душі.

– Я тут, я тут, пташко, тут, – гладив він її чорне волосся і цілував пухкі губи. Погляд дівчини був дивним. Немов сп’яніла. Ліра посміхалася хлопцю і навіть трохи кокетувала, прибираючи губи і щоки від нової порції поцілунків.

– Я тебе кохаю, Насте… – подивилася затьмареним поглядом вона у Настові очі й він аж закляк.

Ліра не казала йому цих слів жодного разу. Яковенко вже повірив, що сьогодні він найщасливіша людина у всесвіті, як раптом йому на очі спав шприц з речовиною, що вводилася Лірі у кров. Трішки розчарувавшись, він посміхнувся і знов клюнув дівчину у носика, залишивши без відповіді її слова, про які вона вже, схоже, й забула. Солодко позіхнувши, вона пробурмотіла щось собі під носа і знов заплющила очі. Наст, який дуже скучив по своїй коханій дівчині, вирішив, що вона вже повністю здорова, тому вже досить спати – він поштовхав її, перепитуючи, що вона хотіла, коли мурмотала собі під ніс.

– Ногу праву! Почухай! – підібгала Ліра пухкі губки у напівсні, віддавши маленький наказ своєму підданому.

– А‑а, – розплився в посмішці Наст. – Ніжку… Ти ж моя… – знов зацілував її хлопець, після чого розкрив ковдру, щоб виконати прохання дівчини.

Тридцятисекундне мовчання заповнило кімнату. Наст закляк на місці. Жоден м’яз не ворушився. Лишень зіниці були розширені від неймовірного викиду адреналіну. Ступор замінювався думками про насилля, а після – просто розпачем. Яковенко хотів вбити кожного, але розумів, що вже не може нічого змінити. Вже пізно. Права нога Ліри від кінчиків пальців аж до верхньої третини стегна була ампутована і зараз на тому місті були лишень просяклі кров’ю марлеві серветки та бинти. Яковенко й не помітив, як з очей знов потекли сльози. Насправді він не думав, що коли-небудь ще заплаче, окрім як від щастя. Але сльози горя знов котилися по його щоках та спадали на білосніжне простирадло. Місце, де мала бути тендітна ніжка дівчини, натомість було закладене валиками задля візуального ефекту присутності кінцівки, накритої простирадлом. Кукса була немовби дитяча. Така маленька і жалісна. Зі стану ступору та афекту хлопця вивела безтурботна Ліра:

– Ну що там, Насте? – задоволено лежачи із заплющеними оченятами і уявляючи щось дуже приємне, запитала вона.

– Так-так, «хм», – шмигнув розмоченим від сліз носом Яковенко і почухав ліве стегно дівчини.

– Хі-хі, – тоненько посміялася вона, неначе від лоскотання. – Я ж кажу праву, дурнику, права чухається! Хі-хі-хі!

– Вибач, Ліро… вибач, – намагався не дивитися на її безтурботне обличчя, яке поки що не усвідомлює нічого.

– Ой, Насте! – відкрила вона раптом очі і навіть трохи підняла голову з подушки, немов згадавши щось важливе. Погляд став тверезим на мить. Голос твердим та серйозним. – Ми перемогли? – запитала вона і, немов втративши накопичені сили, одразу зронила голову назад на подушку, заплющивши очі. – А‑а? – вже сп’яніло підвела брови дівчина, не почувши відповіді.