Ю. Несбе - Макбет

він її не втримає. Саме вона добре зналася на грі, здатна була бачити за деревами ліс, розуміла, які маневри треба виконати. Макбет уміє кидати кинджали, але хтось має пояснювати йому, в кого їх треба кидати і з якою метою.

— Я можу стати його новим радником, — запропонував Джек. — Він дедалі більше мені довіряє.

Геката розсміявся.

— Я ніяк не можу дійти остаточного висновку, Бонусе. Хто ти насправді? Камбала, яка харчується намулом, чи хижа рибина?

— Гадаю, що перш за все я — рибина.

— Навіть якщо ти компенсуєш брак його здатності до лідерства, ти все одно не зможеш компенсувати брак його волі. Йому не вистачатиме того прагнення до влади, яке мала Леді. Схоже, йому необхідне те, від чого ми з тобою не маємо залежності, мій любий Бонусе.

— Вариво?

— Леді. Жінки взагалі. Можливо, друзі. Ну, оте кохання, яке іноді трапляється між людьми. А тепер, коли Леді померла, його вже не спонукає бажання задовольняти її жагу до влади.

— Леді також прагнула любові, — стиха мовив Джек.

— Прагнення любові та здатність любити додають людям сил, але водночас є їхньою ахіллесовою п’ятою. Розгорни перед людьми картину неземного кохання, і вони перевернуть гори; позбав їх такої перспективи, і подув вітру змете їх легко, мов пушинку.

— Може, й так.

— Якщо вітер здує Макбета геть, то що ти скажеш про отого чоловіка як старшого комісара? — спитав Геката, кивнувши на скло. Одна з сестер протирала ліву руку Леннокса змоченою у спирті ватою і, тримаючи напоготові шприц, шукала у нього вену.

— Про кого — про Леннокса? Ви серйозно? — ошелешено спитав Джек.

Геката поплямкав губами.

— Він той, хто спромігся повалити Макбета. Герой, який пожертвував своїми ногами, аби врятувати мера нашого міста. І ніхто не знає, що Леннокс працює на мене.

— Але ж повернувся Малкольм. І всі знають, що Леннокс був на побігеньках у Макбета.

— Леннокс просто виконував накази, як кожен законослухняний полісмен. А Малкольми й Даффи можуть зникати так само, як зник Дункан. Рузвельт виграв світову війну, командуючи з інвалідного візка. Так, я зміг би забезпечити Ленноксу посаду старшого комісара. А ти як гадаєш?

Джек поглянув на Леннокса. І нічого не відповів.

Геката розсміявся й поклав свою велику руку на вузеньке плече Джека.

— Я знаю, про що ти думаєш, камбало. «А що ж у такому разі буде зі мною? Хто ж візьме мене на роботу, якщо Макбета повалять?» Ну, тоді сподіваймося, що Макбет спроможеться пережити бурю. Що скажеш? Гаразд, ходімо, я проведу тебе.

Джек кинув останній погляд на Леннокса і пішов з Гекатою назад до туалетів та виходу з вокзалу.

Стривайте, — сказав Леннокс коли сестра-китаянка притиснула йому до шкіри голку. Свою вільну праву руку він опустив у велику бокову кишеню інвалідного візка. Витяг із рукоятки шнурок.

— Починайте, — сказав він.

Жінка встромила голку й натиснула поршень шприца, а Леннокс тим часом змахнув правою рукою паралельно візку і розтиснув пальці. Те, що Прісцилла принесла з його кабінету, заторохтіло бетонною долівкою і зникло під столом, на якому виднілися колби, рурки, і від якого до казана, що стояв неподалік, тягнулися трубки.

— Агов, а що то було? — спитала Стрега.

— Як розповідав мій дідо, ця граната поцілила йому в голову на війні, — пояснив Леннокс, відчуваючи радісне наркотичне піднесення, яке, звісно, ніколи не буде таким, як найперше, але все одно викликало в нього трепет задоволення. Задоволення, яке після багатьох років пошуків, найбільше відповідало визначенню сенсу життя. Звісно, за винятком нинішньої ситуації. Крапка.

— Може, це — Stielhandgranate, модель 24, а може, просто попільни….

Це було все, що встиг сказати Леннокс.

Джек уже встиг пройти половину сходів, як раптом вибух відправив його в політ. Він підвівся й озирнувся на туалет. Двері вибило геть, і крізь отвір повалив дим. Джек почекав. Більше вибухів не було, і він повільно спустився сходами до туалету. Кабінка і двері до кухні зникли. Всередині шаленів вогонь, і в його світлі він побачив, що все було зруйноване. Кухні та всіх, хто в ній перебував, більше не існувало. А лише п’ять секунд тому він…

— Бонусе…

Голос прозвучав десь прямо перед ним. А потім з-під сталевих дверей, які лежали на підлозі, виповзло воно. Розчавлений тарган у лляному костюмі. Вимазане лайном зморшкувате обличчя, почорнілі від шоку очі.

— Допоможи мені…

Бонус вхопив старого за руки й потягнув по підлозі до дверей туалету. А потім перевернув Гекату на спину й побачив руїну. Живіт був розпоротий, і звідти лилася кров. Безсмертний Геката. Невидима Рука. Йому лишилося жити кілька хвилин або кільканадцять секунд. Скільки крові… Джек відвернувся.

— Джеку, поспішай. Пошукай що-небудь, чим можна було б…

— Треба лікаря викликати, — сказав Джек.

— Ні! Знайди щось і закрий рану, аби з мене не витекла вся кров.

— Вам потрібна медична допомога. Я зараз її викличу.

— Не залишай мене, Джеку! Не…

Його тіло вигнулося дугою, а з горла вирвалося несамовите виття.

— Що таке?

— Шлункова кислота! Вона витікає. Господи, яка ж вона пекуча! Допоможи мені, Джеку! Допомо… — крик урвався, знову перетворившись на виття.

Джек дивився на Гекату, не в змозі поворухнутись. Старий і дійсно нагадував таргана, який лежав на спині, безсило вимахуючи лапками в повітрі.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв Джек.

— Ні, ні! — верескнув Геката і спробував був схопити його за ноги.

Але Джек відступив убік, повернувся й пішов геть.

Піднявшись сходами, він зупинився й поглянув ліворуч — на захід, у бік «Інвернессу». У бік Макбета. У бік шпиталю Святого Георгія. В тому ж напрямку в залі очікування була телефонна будка. Потім Джек повернувся на схід. До гори. До протилежного боку. До нових вод. До небезпечних відкритих вод. Іноді людина — і рибина-прилипала — має ухвалювати радикальні рішення, щоби вижити.

Джек глибоко вдихнув. Не тому, що вагався, а тому, що йому забракло повітря.

І вирушив на схід.

Кришталева люстра над головою Макбета зашелестіла, а потім задзеленчала. Він підняв голову. Люстра гойдалася туди-сюди, натягуючи троси, на яких висіла.

— Що то було? — заволав Сейтон з мезоніну, стоячи за кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку казино «Інвернесс».

— Кінець світу, — відповів Макбет. І стиха додав сам собі: — хотілося б вірити.

— То десь на вокзалі! — гукнув Олафсон з-за кулемета, встановленого в південно-західному кутку. — Що то було — вибух?

— Так, сер, — співуче мовив Сейтон. — Вони підтягнули артилерію.

— Правда? — приголомшено спитав Олафсон.

Сміх Сейтона відлунив поміж стінами. Коли вони обговорювали план оборони «Інвернессу», було легко дійти висновку, що