Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Намагався не думати про Канре. Вона виплутувалася з небезпечних ситуацій. Виплутається і зараз. Головне — Ермендес. Король не прийме його так рано. Отже, змога перехопити є. Тільки негайно.

Двері. Салон, залитий сонячним промінням. Порожній і тихий після вчорашнього прийому.

Двері. Клацання ціпка, який відраховує кроки по паркетах.

Двері.

— Де маестр Ермендес, який щойно прибув? — Жаррак, що сподівався вичепити неочікуваного гостя ще у вестибюлі, зустрів там лише охоронців.

— Вирушив нагору до покоїв пана Мерселлі, маестре Престе, — послужливо відповіли стражі.

Мерселлі.

Щойно він ступив на сходи, нога нагадала про себе.

Мерселлі. Краще, ніж д’Олен, але все одно небезпечно.

Жаррак пошкультильгав нагору, холодно думаючи: якщо це син Ермендесів, то він навряд чи знає, що саме привіз сюди. Якщо він не знає цього, то головне — впевнити Мерселлі. Впевнити будь-якою ціною.

Чудовисько всередині нагадувало, що завжди можна викликати суперника на дуель. Хоч яким божевільним це здається. Але чудовисько всередині нашіптувало ще дещо, тривожне й підступне: якщо ти й викличеш шанованого Мерселлі, то чи зможеш перемогти? Ти, зламана зброє?

Сходи. Сходи. Сходи.

Двері.

Канре сумнівалася, як вчинити, секунду-дві — не більше. Не дбаючи далі про пристойність і про те, що подумає Луїза, вона зірвалася з-за столу.

— Маестро Прест, якби я знала…

— Але ви не знали. Це не ваша провина. Хай щастить, — перебила співрозмовниця.

Устигнути — лише це залишалося. Канре шкодувала без міри, що нема шляху дотягнутися до Жаррака, сказати йому про загрозу, яка зовсім поруч.

Та тут погляд метнувся до браслета з його кров’ю. Маестра Ермендес сказала, що дізналася про смерть Ельбраха через такий же браслет. Що, коли…

— Луїзо. — Канре розвернулась, і пруг сукні розлетівся, мов схоплений вітром. — Заради всіх святих, у яких ви вірите… Скажіть: чи можу я подати знак тому, хто подарував мені це? — Вона відгорнула пишні мережива, і Жарракова кров блиснула дрібними червоними іскринками.

Маестра Ермендес звела брови.

— Як? Він подарував вам таку цінність — і не оповів нічого?..

— Я не маю часу балакати про обставини. Можна чи ні?

— Шлях є. Той, чия кров це, достеменно знатиме, що знак — од вас. Погляньте, берете артефакт і…

Канре ледь стримала стогін. Ну певна річ. У момент, коли від цього залежить її та Жарракове життя, вона однаково, скільки не силкуйся, не матиме ні краплі чару в собі. Ні шансу.

— Але це буде дуже боляче, маестро Прест, — оповідала Луїза далі, скорботно спостерігаючи за тим, як емоції мінялися на лиці гості. У неї й самої трусилися руки, котрі м’яли вишиту серветку. — Самі розумієте: аби він відчув вас на віддалі…

— То зробіть це. Зробіть це — й отримаєте вічну боржницю. Бо я так поспішала сюди, що зоставила артефакт удома, — збрехала Канре, готуючись, коли треба, дати й руку на відтин.

— Я не можу, маестро Прест. Тільки ваш чар тут спрацює. Або ж сильний біль. І необхідно неспинно думати про того, хто обдарував вас своєю кров’ю.

— То дайте мені ножа.

— Перепрошую?

Чорні очі Луїзи Ермендес округлилися, як дві монети, а руки покинули м’яти серветку. Здавалося, ось-ось — і пані цього дому впаде навзнак і більше не встане.

Канре гнівно втягла повітря й стримала на язику всі улюблені Карині прокляття.

— Я кажу: дайте мені клятого ножа. Негайно.

Коли біль діткнувся Жаррака, він стояв перед покоєм Мерселлі. Та враз — ліва рука мовби схопилася полум’ям. Просто довкола зап’ястя. Мов браслет, який скував його і розгорівся.

Короткі миті болю розтанули, та чаротворець достеменно знав, що це за відчуття палючої окови: Канре конче хотіла щось сказати. Отож Канре дізналася, як вчинити це, носячи на собі його кров. Тож вона, певніше за все, дізналася і про те, що Ермендес та Ельбрахова інформація вже в палаці.

Це збадьорило Жаррака, й він постукав, а тоді ввійшов. Мерселлі був не сам. Юнак, що стояв до дверей спиною, озирнувся й насупив темні брови. Він не ховав емоцій, чим нагадав Жарракові Бергата.

Що ж до глави Мерселлі, той позирнув на непроханого візитера майже люб’язно.

— Яка честь — із самого ранку бачити вас, маестре Престе, — привітався глава дому.

Гість його насупився дужче.

— То це і є… Ох, перепрошую. Мої шанування, великий маестре.

Він уклонився, а тоді пожадливо глянув на Жаррака — чаротворець знав цей погляд, у якому попри пересторогу горіли обожнювання й захоплення. Це була мрія, що чаїлася в очах Ермендеса, — стояти колись теж у колі найвищих.

— Я маю до вас справу, — повідомив Жаррак, ігноруючи гостя.

— Тоді нам варто поспілкуватися. — Мерселлі вказав у бік крісла, й чаротворець видихнув із полегшенням: нога, клята нога. — А ви, юний Ермендесе, можете повертатися додому. Ваше послання тепер у надійних руках.

Юнак, котрий хотів щось додати спершу, кивнув і зграбно вклонився. Тоді кинув останній, допитливий погляд на Жаррака і вийшов за невидні на тлі візерунчастих шпалер двері, шурхочучи дорожнім плащем, якого він не спохопився зняти в покоях — видно, так поспішав.

— Тож поговорімо. Як вам спалося, Престе? — спитав Мерселлі, підважуючи пальцем кришечку графина з вином. Бокали стояли тут-таки, наготові.

— Дякую, добре. А як же ще може спатися після вчорашніх новин та великої ухвали?

— Дійсно, дійсно.

— Що привело до вас Ермендеса так зрання? — спитав Жаррак, бо бажання перейти до справи брало над ним гору і він був певен, що Мерселлі це вже помітив.

— А що привело вас? — блиснув очима чаротворець,