Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

Щойно кров запеклася на теплій ще шкірі герцога, далеко звідти, в Івеліні, прокинулася від пекучого болю маестра Луїза Ермендес. Вона виборсалася з обіймів осоружного чоловіка, підійшла до вікна і з сонним отупінням подивилася на власну руку. Вишуканий браслет із кров’ю віннського коханця осипався попелом і випікав на її шкірі червоні сліди.

Розділ 15. Честь не має ціни

Канре пробудилася серед ночі від тривожного відчуття. Дихання заперло, мовби хтось незримий тиснув їй на груди. Вона згребла простирадла пальцями, затиснула й зашепотіла про себе імена сестер. Шепотіла, доки не змогла знову вільно дихати, доки ошаліле серце не заспокоїлося.

Лежала без руху, поки за вікном засіріло і смужки світла пробилися між важкими шторами, котрі день у цій спочивальні обертали на ніч. Канре не могла пригадати свого сну, а інший не приходив. Тож вона тільки дивилася, як світло наповзає з-під штор, і переконувала себе, що ось-ось — день, і все заворушиться, проганяючи нічні страхи.

Вранці тривога, проте, не звіялася. Дівчина поїхала просто до маестри Луїзи Ермендес, так і не дочекавшись її відповіді на свого листа.

Втім, у домі незнайомої маестри, сестри Аделі Ванель, її зустріли так радо й тепло, що тривога притлумилася трохи, торкнута ароматом чаю, що його, як бадьоро щебетала чорнокоса пані Луїза, привіз її чоловік, коли їздив у справах аж до Жуану.

Господиня, проста і на позір щира, менше скидалася на дружин чаротворців, у товаристві котрих Канре смакувала каву та подробиці свого особистого життя кілька днів тому. Огастен Ермендес, чоловік маестри Луїзи, був у від’їзді — щойно вранці відплив до Нісаля, на перемовини з купцями, в котрих закуповував спеції. Канре вислухала коротку історію про справи маестра, про те, яка честь й приємність — її візит. Однак що більше жебоніла господиня, то дивнішими цей ентузіазм і раптова прихильність видавалися їй. Канре подумала, а чи не написала пані Ванель своїй сестрі попередження.

— Пані Ермендес, — вона м’яко спинила жінку, — я направду приїхала до вас у справі. Дуже особистій. Вона стосується мене і пана на ім’я Рілль Ельбрах, котрого ви, я певна, добре знаєте.

Коли з кимось і ставалися різкіші зміни, то дівчина не могла цього пригадати. Враз усмішка щезла з лиця пані Луїзи, на очі набігли сльози, і вона осіла в крісло, мовби хтось підрубав їй ноги. Втім, Канре спостерігала за цими змінами вдоволено: маестра, якби й хотіла, вже не зможе заперечити свій стосунок до віннського алхіміка.

— Говоріть, не мовчіть, — попрохала та глухо і стривожено. — Ви знаєте, що сталося з ним?

— Ні. Проте нас пов’язувало дещо…

— Ох! — перебила Луїза, зводячи руки в мереживних манжетах до стелі. — Святі вищі, я знала, знала, що він не з тих, хто може бути вірним. Але з вами? З пані Прест? Моє серце обливається кров’ю від бажання дізнатися, як ви запізналися, але не говоріть. Не говоріть сього.

— Я дійсно не бажаю тривожити вас усією історією. Бо історія ця — мій сором і помилка. Проте знаю, що маестр Ельбрах залишив вам дещо дуже цінне, дуже важливе.

Луїза втомлено покивала. Серце кольнуло.

— Це може зруйнувати мою репутацію. Без останку. Тому я прийшла до вас і щиро оповідаю все. Я не криюся, бо сама винна. Та мені відомо і про ваш зв’язок із герцогом. Не хочу допікати чи погрожувати, що видам його комусь, пані Луїзо. Щиро прошу: мені будь-що потрібне те, що він зоставив вам. Будь-що — у межах можливостей маестри Прест. Це широкі можливості. Ціна, яку ви назвете, буде прийнятною.

Луїза Ермендес дивилась у підлогу.

— Він казав: якщо його не стане, я мушу передати цю інформацію до палацу. Негайно.

— Розумію, — нетерпляче відповіла Канре. — Річ у тім, що руйнація моєї репутації вплине і на мого мужа-чаротворця. Він нещодавно заступив на службу до короля, маестро Луїзо. З паном Ельбрахом приязнь їх не єднала, радше навпаки.

— То ви мене хочете впевнити, — Луїза кинула погляд спідлоба, — що Рілль вирішив помститися вашому мужеві? З ревнощів? Через вас?

В останньому питанні майнула чи не зневага, бо оцінний погляд господині ковзнув по худих руках та змарнілому лиці Канре, але та рішуче покивала.

— Він казав, це щось вагоме, — бурмотіла маестра мов сама до себе, смикаючи чорний кучерик на плечі. — Щось цінне. А це… лиш прикриття ще однієї інтриги. Боже, оце я дурепою була.

— Маестро Луїзо, тепер ви та я чудово розуміємо, що краще віддати цю інформацію мені. Вам нінащо ставати частиною його облудної гри.

— Ох, але, пані Прест, не можу. — Луїза нарешті підвела погляд на Канре і розгублено потерла зап’ястя, мов їй чогось там бракувало. — Уночі Ельбрахове життя обірвалося — кривавий браслет сповістив мене про це. Тому я щойно перед вашим приходом спорядила сина відвезти ці згубні документи до палацу.

Жаррак проминав залу за залою швидко, як міг, аби не привертати зайвої уваги. Тут ніхто не поспішав без потреби. Ніхто не поспішав зранку з насупленим лицем, свердлячи поглядом наступні двері і молячи вищих, щоб то були вже останні.

Слава богу, що він помітив гостей вчасно. І двічі слава, що ніхто не міг непомітно потрапити в палац через головні ворота.

Жаррак уперше за довгий час забув про ногу. Проте не забував вітатися з тими, кого стрічав, і всміхатися люб’язно та поштиво. Десь на краю свідомості билася думка: отож, певніше за все, Ельбрах мертвий. Що сталося в дорозі? Хто обітнув його життя? Що з цього дізналася Канре, а головне — як?..

Слава богу, він упізнав герб Ермендесів на екіпажі, щойно той спинився перед палацовим входом.

Зараз треба було просто встигнути. Встигнути і перехопити цього маестра. Жаррак мигцем помітив його з вікна — гість видався надто молодим як для глави дому. Тож, мабуть,