Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

співає старому Ярославу,

хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю

перед полками косозькими,

красному Романові Святославичу.

Бо  Ян  же,  братіє,

не  десять соколів

на  стадо  лебедине напускав,

а свої  віщії  персти

на  живії  струни накладав —

вони самі  вже  князям славу

рокотали...

*

Почнемо ж,  братіє, повість сію

від старого Володимира

до нинішнього Ігоря,

котрий, укріпивши задум  свій

силою військовою

і погостривши серця свого

мужністю,

пройнявся духом  войовничим

і навів свої  хоробрії полки

на  землю Половецьку

за землю Руську.

*

О-бо, Яне, соловію часу  давнього!

Аби  ти сі полки ощебетав,

скачучи, соловію,

по  уявному дереву,

літаючи думкою попід хмари,

звиваючи славу  довкруг нашого часу,

рискаючи тропою Трояновою —

через  поля на  гори,

то так  би  ти пісню розпочав

Ігореві, внуку  Олеговому:

«Не  буря  соколів занесла

через  поля широкії —

зграї  галок летять

до Дону  великого!»

Або  так  заспівав би  ти,

віщий-бо Яне, Велесів внуче:

«Коні іржуть  за Сулою —

дзвенить слава  в Києві;

труби  трублять в Новіграді —

стоять стяги у Путивлі».

*

Ігор  жде  милого брата  Всеволода.

І сказав йому  буй-тур Всеволод:

«Один брат,

один світ  світлий —

ти,  Ігорю!

Оба  ми  — Святославичі!

Сідлай, брате, своїх  борзих коней,

а мої  готові, осідлані —

під  Курськом, напереді.

А мої  куряни — бувалі  воїни:

під  трубами сповиті,

під  шоломами злеліяні,

з кінця списа годовані,

путі  їм відомі,

яруги знайомі,

луки  у них  напружені,

тули  порозкривані,

шаблі нагострені,

самі  скачуть,

мов  сірі  вовки в полі,

шукаючи собі  честі,

а князю — слави».

*

Тоді  вступив Ігор-князь

в золоте стремено —

і поїхав по  чистому полю...

*

Сонце йому  тьмою

путь  заступило.

Ніч, стогнучи йому  грозою,

птиць розбудила.

Свист пронизливий

пролунав поблизу: то див  озвався

наверху дерева, —

велить прислухатись

землі  незнаній —

Волзі, і Помор’ю,

і Посуллю, і Сурожу,

і Корсуню, і тобі,

тмутороканський бовване!

*

Тоді  поглянув Ігор

на  світле  сонце

і побачив:

від нього тьмою

всі  вої  прикриті!

І мовив Ігор

до дружини своєї:

«Браття і дружино!

Краще посіченому бути,

ніж  полоненому  бути!

А всядьмо, браття,

на  своїх  борзих коней

та позримо на  синій Дон!»

Охопило князя

таке  сильне бажання

звідати Дону  великого,

що  й знамення йому  заступило.

«Хочу-бо, — рече, —

списа приломити

в кінці поля Половецького!

З вами, русичі,

хочу  голову свою  зложити

або  напитись шоломом з Дону!»

*

А половці по  бездоріжжю

побігли до Дону  великого, —

кричать вози  опівночі,

мов  лебеді  сполохані.

*

Ігор  до Дону  воїв  веде!

*

А вже  ж біди  його

ждуть  птиці по  дуб’ю,

вовки жах  наводять по  яругах,

орли клекотом

на  кості звірів  зовуть,

лисиці брешуть

на  черлені щити...

*

О Руська земле,

уже  за горою єси!

*

Довго ніч  меркне.

Зоря-світ запалала —

імла  поля покрила.

Щебіт солов’їний завмер —

говір  галичі пробудився.

Русичі великі поля

черленими щитами перегородили,

шукаючи собі  честі,

а князю — слави...

*

Спозарання у п’ятницю

потоптали вони

поганські полки половецькі

і, розсипавшись стрілами по  полю,

помчали красних дівчат  половецьких,

а з ними — золото, і паволоки,

і дорогі оксамити.

Покривалами ж,

опанчами

та кожухами

почали мости мостити

по  болотах та грузьких місцях,

і всяким узороччям половецьким.

Черлен стяг,

біла  хоругва,

черлен бунчук,

срібрене стружіє —

хороброму Святославичу!

*

Дрімає в полі

Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не  було  воно

на  кривду породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі,  чорний вороне,

поганине-половчине!

*

Гзак  біжить сірим вовком.

Кончак йому  услід  править

до Дону  великого!

*

Другого дня  вельми рано

криваві зорі  світ  провіщають.

Чорні тучі з моря ідуть  —

хочуть прикрити чотири сонця.

А в них  мигочуть сині  блискавиці!

Бути  грому  великому!

Іти  дощу  стрілами з Дону  великого!

Отут  списам надломитись,

отут  шаблям пощербитись

об шоломи половецькі

на  ріці  на  Каялі,

близ Дону  великого!

*

О Руська земле,

уже  за горою єси!

*

Се  вітри, Стрибожі внуки,

віють  з моря стрілами

на  хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

ріки  каламутно течуть,

пил  поля покриває...

Стяги глаголять —

половці йдуть!

Від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін

руські полки обступили.

Діти  бісові

галасом поля перегородили,

а хоробрі русичі

перегородили черленими щитами!

*

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

прискаєш на  ворогів стрілами,

гримиш об шоломи

мечами харалужними!

Куди тур поскаче,

своїм золотим шоломом

поблискуючи,

там  лежать поганські

голови половецькі!

Порубані шаблями гартованими

шоломи оварські

тобою, яр-туре Всеволоде!

Що  йому  рани, дорогі братове,

коли забув  він

і почесті, і пожитки,

і города Чернігова

отчий золотий стіл,

і своєї милої жони,

красної Глібівни,

звичаї та обичаї!

*

Були  віки  Троянові,

минули літа  Ярославові,

були  походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег

мечем крамолу кував

і стріли по  землі  розсівав.

Лиш  вступає він

у золоте стремено

в городі Тмуторокані,

а вже  той  дзвін  чув

давній великий Всеволод,

син  Ярославів,

а Володимир (Мономах) щоранку

вуха (воріт) закладав у Чернігові.

Бориса ж В’ячеславича

погроза на  суд привела

і на  Канині

зелену паполому постелила

за образу Олегову,

хороброго і молодого князя.

Із  тієї  ж Канини

повіз Ярополк вітця свойого

між  угорськими інохідцями

до Святої Софії, до Києва.

*

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялися і росли усобиці,

гинуло добро Дажбожого внука,

в княжих крамолах

вік  людський скорочувався.

Тоді  по  Руській землі

рідко ратаї  погукували,

зате  часто ворони