Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

їхні   серця  уже наповнилися тривогою за Ігоря, за його  безстрашних воїнів.

А  оповідач майже й  не  співає, як  робив це  колись Ян,   а просто  розповідає,  супроводжуючи свою розповідь музикою.  Але як! Здавалося, кожне його  слово лягає тобі  прямо в серце!

Дрімає у полі

хоробре Олегове гніздо.

Далеко залетіло!

Не  було  воно  на кривду  породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі,  чорний вороне,

поганине-половчанине!

Ігор  при  тих словах закусив губу, змахнув з ока  зрадливу сльозу. Боже, Боже!  Де  ж  ви,  мої  витязі, мої  ясні  соколи? Це  ж я завів  вас  на  смерть, на  вірну  загибель! Він  схилився на  руки, щоб ніхто не  бачив, як  туманяться слізьми очі гордого Святославича...

А оповідач далі  веде:

Другого  дня  вельми рано

криваві зорі  світ провіщають.

Чорні тучі з моря  ідуть —

хочуть прикрити чотири сонця.

А в них  мигочуть сині  блискавиці!

Бути  грому  великому!

Іти  дощу  стрілами з Дону  великого!

Отут списам надломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькі

на ріці  на Каялі, близ Дону  великого!

О Руська земле, уже за горою  єси!

Напруження в залі  досягло крайньої межі.  Всі  вочевидь уявили, як  половецькі орди, мов  ліс,  обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них  не раз готувався  до бою, не  раз  робив перший крок назустріч ворогові — знає, які  почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.

Зблідли жони князівські, притулилися до них,  мов  курчата  до квочки, діти  їхні — маленькі княжата. Ждуть  картини  вирішального бою.  І хоча  він  давно відбувся, хоча  наслідки його  всім  відомі — третина війська лягла трупом на полі  битви, а решта опинилися в полоні, — сила  художнього слова така  велика, що  змушує знову і знову переживати давноминулі події.

Ось ритм  музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і  навіть огидне крякання  вороння, що  зібралося з  усього степу  на  сите  уядіє.

А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але  трагічно-болісний голос автора:

Від досвіту

до вечора,

від вечора

до розсвіту

летять  стріли  гартовані,

гримлять шаблі  об шоломи,

тріщать списи залізнії

у тім полі  незнаємім,

серед  землі  Половецької...

Чорна земля

під копитьми кістьми

була засіяна,

а кров’ю поливана...

Тугою  зійшли вони

по Руській землі!

Тут  першою не  стримала сліз  княгиня  Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі  до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: «Та  вже  ж  мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!..»

Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися,  стиснули кулаки. У їхніх очах  забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне  поле  Половецьке,  засіяне  тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така  ж доля?  Хіба зникла загроза половецька?

А коли Володимир звернувся до  присутніх із закликом:

«Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!», чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по  столу  і вигукнув:

— Це наш  обов’язок, браття!  Святий обов’язок! Забудьмо про   взаємні образи, про   колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!

І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:

— Так, так,  нам  нічого ділити!  Слава Ігорю!  У нас  спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за  рани Ігореві!

Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А  Славута взяв   нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб  не загубилося. Серцем відчував, що  князі захочуть мати  «Слово  о полку Ігоревім», а особливо Святослав. Та  й як  же  не хотіти, коли про  тебе  в ньому так  красно мовиться?

XXX

Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися  князі  з   княгинями  та   чадами,  роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми   матушками. Попрощавшись  з  усіма, відправилися на спочинок великий князь  Святослав з  княгинею Марією Васильківною, князь Ігор  з  сім’єю та  зять  Володимир Галицький.

Скоро поснули всі.  Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу  до столу, поклав перед собою свої  та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його  в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і  взяв до  рук  перо. Він  знав, що   завтра за столом, на свіжу голову, князі знову  захочуть  послухати його

«Слово про  Ігорів похід», — отож  потрібно привести його до  ладу:  обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.

Вмокнув біле перо  в каламар, подумав трохи, а тоді твердо  вивів заголовок: «Слово о  полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова».

...Спить  стольний град   Київ. Над   ним —  тепла серпнева   ніч  1185  року. Простора кімната на  другому поверсі пишного  великокнязівського палацу, начинена  книгами та  зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А  за  столом схилився над  аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі  нащадки через  багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут,  на  дніпровських кручах, у золотоверхому Києві,  в палаці великого князя київського, тієї  ночі  вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне «Слово о полку Ігоревім».

Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!

У грізну  годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор  відчинив ворота ворогам на  рідну  землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його  віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже  стяги свої, вкладіть у піхви  мечі  свої, пощерблені  у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на  Русь!

Спить під  зорями Київ. Скрипить перо. Гуде  у жилах кров. Горить свіча...

1990-1998

Лубни

Князь Володимир Галицький.

Слово о полку Ігоревім 

А чи  не  ліпше було  б нам, братіє,

почати старими словесами

ратних повістей

про похід  Ігорів,

Ігоря Святославича?

Ні,  почнемо цю  пісню

по звичаях нашого часу,

а не  по  замислу-бо Яновому!

Бо  Ян-бо віщий,

якщо хотів  кому  пісню творити,

то розтікався уявою по  дереву,

сірим вовком по  землі,

сизим орлом під  хмари.

Пам’ятав-бо, кажуть,

давніх часів  усобиці, —

тоді  напускав він

десять соколів

на  стадо  лебедине:

котру  лебідку сокіл доганяє,

та перша пісню