Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

75

22 лютого 2013, 15:53 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

— Що ти робиш? — розпашіла та розхристана Діана стояла на порозі Гениної кімнати. Даня тримав маму за руку, тулився до її ноги і зацікавлено роздивлявся обмотаного скотчем дядька, прив’язаного до татового ліжка. З-поза спини Діани визирав Борис Веніамінович.

— Забери Даню звідси! — мабуть, занадто різко рявкнув Гена.

— Гено… — надсадно прошепотіла Діана, одночасно долонею затуляючи синові очі. Попри малий вік, Данило стояв мовчки і не рухався, усвідомлюючи, що коїться щось дуже, дуже серйозне. — Навіщо тобі паяльна лампа?

Опритомнівши, Мажор почав звиватися, через що його довелося вкласти животом на Генине ліжко і «зафіксувати» клейкою стрічкою. Оскільки ґевал при цьому дико лаявся, Гена також заклеїв йому рота. Хоча навіть тоді — повністю знерухомлений, із заліпленим ротом і очима — Мажор не панікував. Почувши слова «паяльна лампа», він видав звук, схожий на недбале, зневажливе пирхання. Лише коли Геннадій стягнув до колін його лижні штани, оголивши волохату й прищаву задницю, бранець тривожно замугикав.

— Ти хочеш дізнатися, де наш син? — повернувши голову, прохрипів Гена.

У його карих очах блиснуло щось таке, що примусило Діану напружити м’язи живота і міцніше притиснути долоню до обличчя Данила. Вона ніколи раніше не бачила Геннадія таким. І вперше сприйняла його як чоловіка, а не як… ну… як поета.

— Він не скаже…

— Ти хочеш дізнатися, де наш син?! — гаркнув Гена.

Жінка хотіла запитати, що він має робити (сухий і терпкий запах розігрітого заліза поволі заповнював кімнату), але натомість ледь чутно видихнула:

— Так.

— Тоді виведи малого і наступні п’ять хвилин тримай його вуха затуленими. — Очі. Щось сталося з його очима. Зіниці звузились, нагадуючи загострені графітові стержні, котрі, немов зміїні язики, поперемінно втягувались і вислизали із кришталика. — Тримай так міцно, як ніколи раніше. Зрозуміла?

Діана кивнула і потягла Даню за двері. Хлоп’я вчепилось за передпліччя матері, але не пручалося.

Він сказав. Мажор заревів, заголосив, затрубив крізь заклеєний рот, наче поранений слон, щойно Гена торкнувся його дірки розжареним паяльником, а потім, коли Гена віддер клейку стрічку від губів, плачучи, чортихаючись і стогнучи, назвав адресу.

Котеджне містечко «Северинівка», 23 км від Києва по житомирській трасі, котедж № 277. Туди Карий планував завезти дітей після викрадення.

Гена приклеїв скотч на місце, вимнув паяльник і вийшов до кімнати, де його чекали батько, дружина і молодший син. Мовчки, нічого не пояснюючи, всівся за комп’ютер і через пошук у Google зайшов на http://severinovka.com.ua, сайт «Северинівки».

Котеджне містечко нараховувало 326 котеджів. Будинок за номером 277 було означено як один із семи непроданих будинків 4 типу. Скориставшись сервісом Google Maps, Геннадій прикинув найкоротший шлях до містечка, тоді роздрукував генеральний план, щоб знати, де знаходиться котедж № 277, після чого встав з-за столу і зазирнув до спальні:

— На сайті написано, що будинок не заселено. — (Він не віддирав у полоненого скотч, тож той, відповідно, не міг відповісти чи заперечити.) — Якщо ти збрехав і мого сина там немає, я повернусь і засуну паяльник до упору.

Мажор застогнав і відчайдушно замотав головою.

— Тут його залишати не можна, — розважливо сказав Борис Веніамінович синові. — Його шукатимуть.

Гена на хвильку задумався, а тоді запропонував:

— У дядька Колі сьогодні теж вихідний?

— Так, — неохоче підтвердив Борис Веніамінович.

— Було б добре, якби він під’їхав на машині і забрав тебе, Даню, Діану й… оцього, — Гена кивнув головою в бік спальні, — пересидите, поки все не вляжеться.

— А як ми його виведемо на вулицю, обмотаного такого?

Гена тупнув ногою, показуючи на килим:

— Замотаєте в килим і винесете разом із дядьком Колею.

Генин тато супився; він був не в захваті від пропозиції втягнути в цю аферу кума, але зрештою, крекнувши, погодився:

— Зараз зв’яжусь.

— Тільки не телефоном! — встряла Діана.

Геннадій посадив насупленого тата за комп’ютер, під’єднав мікрофон із навушниками і зателефонував дядьку Колі через «Skype».

— Колян, це Борис… — привітно почав Борис Веніамінович, з недовірою торкаючись дротяного мікрофона. — Ага, та то я з Інтернету… Колян, тут таке діло… Тіки ти не смійся.

Колян не сміявся. Але приїхати погодився.

76

22 лютого 2013, 17:05 (UTC +2) Котеджне містечко «Северинівка» 23 км на захід від Києва

Надвечір розпогодилось. Вітер ущух, хмари розсмоктались самі по собі, відкривши замучене дощами й мокрим снігом небо. Посеред димчастих, схожих на цвіль, клаптів хмар спалахували перші зорі.

Карий стояв біля вікна в напівпорожній кімнаті (з меблів — лише подерта канапа, стіл і старий електричний обігрівач), стискав у руці мобілку і думав, що робити. Мажор так і не вийшов на зв’язок; далі відтягувати немає куди: потрібно телефонувати Мирону. Карий уявлення не мав, що казатиме полковнику Бичанському. Мироне, я тут загубив твого бійця, пославши його по дворічного хлопчика? Дуже смішно. Крім того, Карий розумів, що телефонний дзвінок полковнику не вирішить наявних проблем, а тільки додасть нових. Він опиниться поміж молотом і ковадлом: з одного боку, полковник МВС зі зв’язками аж до міністра, який робитиме все, щоб відвести підозри від себе, своїх людей і свого підрозділу; з іншого — запальний замовник з маніакальними замашками і підтримкою самого Ельдара Гарагана. Не треба було братися за справу! Карий подумав, що за годину мінімум троє людей у Києві — Гараган, Бичанський і Авер’янов — дико, нелюдськи бажатимуть його смерті. Він тихо, крізь стиснуті зуби вилаявся і відвернувся від вікна.

Артем, не знімаючи курточки (без неї в непрогрітому приміщенні хлопчака починало трусити), сидів на дивані. Малюк сидів рівно, не згинаючи спини, неначе першокласник, хоча до першого класу йому лишилося три роки, і спорожнілим, закляклим поглядом тупився на стіл за кілька кроків від канапи. У правій долоні він тримав інгалятор, учепившись у флакон так, що нігтики на маленьких пальцях побіліли. Інгалятор став його опорою. Артем не осягав цього, не міг оформити відчуття в осмислені думки, але відчував, інтуїтивно підозрював, що помре миттєво, не через напад, а загине просто воднораз, якщо хтось відбере в нього невеликий флакончик зі спрей-насадкою.

На півметра лівіше, спершись ліктем на бильце, протягся кістлявий «беркутівець», з тупим, недоумкуватим виразом на обличчі, й водив пальцем по екрану смартфона. Спецпризначенець не зважав