Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

Артем страшенно хотів їсти, однак не наважувався заговорити. Викрадення з-під носа роззявкуватої двадцятивосьмирічної виховательки, потому важкий і тривалий напад бронхіальної астми вимотали його. Хлопчик пам’ятав, що в кишені його курточки лежить батончик «Milky Way», який Гена тицьнув йому перед виходом до дитсадка, але боявся його діставати, не уявляючи, як їстиме шоколадку на очах у викрадачів.

Від згадки про батончик у животі забурчало, а рот наповнився слиною. Артем більше не міг ні про що думати, крім смачної молочної шоколадки в блискучій синьо-білій обгортці. Зрештою хлопчак акуратно, намагаючись не шуміти, опустив ліву руку до кишені і намацав дорогоцінний батончик. Карий краєм ока спостерігав за малим, думаючи, що не телефонуватиме Мирону. Не зараз. Спочатку краще повернутись на Якуба Коласа і спробувати дізнатися, що там відбулося, залежно від чого діяти. Просити про допомогу немає в кого: якщо Мирон і пошле людей, то лише для того, щоб прибрати Карого.

Тим часом Артем обережно витягнув «Milky Way» з кишені і, нахиливши голівку так, що підборіддя вперлося в груди, розірвав обгортку. Солодкуватий запах шоколаду залоскотав ніздрі. Через секунду він наполовину висунув батончик з обгортки, швидко підніс його до рота, відкусив і став працювати щелепами, насолоджуючись добре знайомим смаком.

Кинувши погляд на Карого, хлопчик знітився, почервонів і припинив жувати. Чоловік дивився просто на нього.

Артем зиркнув на рештки батончика в лівій руці, підняв голову і подивився на Карого.

«Він, мабуть, теж голодний», — розсудив малюк і зробив те, до чого його привчила мама.

— Пригощайтесь, — в’ялим після тривалого нападу голосом мовив він і простягнув половину шоколадки Карому. Батончик був маленьким, половини вистачило лише на один укус, який роздражнив апетит, й Артему страшенно кортіло заштовхати за щоку другу половинку, але… мама вчила його ділитись. Помітивши, як збентежено чоловік позирає на нього, Артем пояснив: — Мені вистачить половинки.

Карий витріщився на малюка, не вірячи в те, що відбувається. Вони викрали його із садочка, накинули на голову мішок, заштовхали до машини і вивезли чортзна-куди, дорогою пацан ледь не сконав від астми і, попри все, вирішив поділитися з ним шоколадним батончиком!

Далі сталося таке, чого з Карим раніше ніколи не бувало: у нього защипало в очах, а під горлом засів тугий клубок. Перед очима змішались, накладаючись картинки: порожні пляшки під ліжком, альбом з фотографіями Антона поміж них, потім невисокий пам’ятник з чорного граніту на Байковому кладовищі, за ним — перша спільна рибалка, потім знову могила, далі падіння з велосипеда, у результаті якого син позбувся переднього зуба, нарешті — строката дитяча палата з нецікавими іграшками, якими ніхто ніколи не грається, й постійно вимкненим телевізором, і його син на лікарняному ліжку — зсохлий, охлялий, аж жовтий — повільно згорає, стліває і тане на його очах.

— Дай краще мені, — реготнувши, довгов’язий спецпризначенець простягнув до Артема шкарубку долоню.

Карий дістав з-за пояса автоматичний пістолет «Беретта» і навів його на «беркутівця».

— Устань і відійди від нього.

— Карий, ти чого?

Артем стиснув долоні: праву — довкола інгалятора, ліву — з рештками батончика «Milky Way». Шоколад розплющився у його руках.

— Відійди до протилежної стіни. Не до вікна.

— Бля, ти чьо?! — довгов’язий упустив смартфон на холодну бетонну підлогу. — Що з тобою? Що ти, на хер, робиш?!

— Підштовхни телефон до мене.

Кістляве обличчя витягнулось, але чоловік не поворухнувся.

— Роби, що кажу! — вибухнув Карий. Спецпризначенець, роззявивши рота, штовхнув ногою телефон. Не відводячи пістолет від «беркутівця», Карий підняв смартфон і з розмаху торохнув ним об стіл. Екранне скло тріснуло, на підлогу впало кілька сріблясто-синіх скалок. — А тепер заведи руки за голову, відступи до стіни і не рухайся, поки я не поїду звідси.

Спецпризначенець, кліпаючи, дивився на Карого.

— Я не жартую. Руки, блядь, за голову! Мордою до стіни!

І «беркутівець» скорився.

Карий узяв Артема за руку. Хлопчик тремтів, очі покруглішали, наповнились слізьми, але не плакав. Тримався. У диханні проскакувало нехороше похрипування.

— Заспокойся, — Карий не зводив погляду з «беркутівця», намагаючись промовляти якомога більш доброзичливо. — Я відвезу тебе до мами.

— Куди ти хочеш його везти? — вирячився довгов’язий, вигинаючи голову.

— Я на таке не підписувався.

— Що за херня?! Ти здурів, Карий! Ти сам втягнув нас у це!

— Я не наймався викрадати дітей, — проказав він, наче виправдовуючись сам перед собою.

— Цього малого замовив Гараган. Гараган пошаткує тебе на корм свиням.

«Більш ніж імовірно», — апатично відзначив Карий. У той момент він хотів одного: повернутися до Києва і віддати Артема батькам.

— Не відходь від стіни, поки я не поїду, — наказав він і, не випускаючи з долоні руку дитини, позадкував до виходу з пустого котеджу.

77

22 лютого 2013, 17:16 (UTC +2) Житомирська траса 20 км на захід від Києва

Діана навідріз відмовилась їхати з Гениним татом і вирушила до «Северинівки» разом із чоловіком. Гена впирався, переконуючи, що Діані краще лишитися з Данею, що вона йому лише заважатиме, проте Діана не відступалась. Зрештою, Геннадій здався.

Вирядивши Даньку з дідом і полоненим ґевалом на квартиру до дядька Колі, Гена взяв батькову мисливську двостволку, зарядив її та обмотав двома целофановими пакетами. Потому чоловік пішов у підвал, вивів звідти і потім заправив старий, але вірний «Peugeot Elyseo 125». По-ковбойському припасувавши рушницю біля ноги, посадовивши Діану за спину, він дворами виїхав на кільцеву дорогу і помчав до перетину із проспектом Перемоги.

Небо частково очистилось, сніг то йшов, то припинявся, похолоднішало, і на час в’їзду до «Северинівки» і Гена, і Діана страшенно замерзли.

Усі 326 котеджів «Северинівки» було обведено високим парканом, а в’їзд у люксове котеджне містечко перегороджено шлагбаумом. Гена вирішив не прориватись на мопеді. Залишивши «Elyseo» на узбіччі, вони з Діаною пішки пройшли пропускний пункт, не привертаючи увагу охорони.

Щойно будка зі сторожами опинилася позаду, Гена і Діана кинулись бігти, виглядаючи потрібний котедж. Вони мали на руках скачану з Інтернету схему містечка, але будинки були схожі між собою, біля ґанків та під’їзних доріжок не стояло жодних вказівників, тож єдине, на що вони сподівались, — побачити незаселений котедж, у якому (їм хотілося в це вірити) світитиметься.

Гена захекався першим: обідня пробіжка і довготривала пивна дієта давались узнаки.

— Фух… Зачекай, — попросив він дружину, зупиняючись і спираючись