Максим Іванович Кідрук - Жорстоке небо

у грудях закипає злість. «Боже, у що вона встряла?» Він озвався твердим, безкровним голосом:

— Отже, так, Діано, слухай мене: припини ревіти, не здіймай галасу в дитсадку і рушай до мене додому. У мене в кімнаті один із викрадачів, поки ти прийдеш, я дізнаюсь у нього, куди повезли Артема.

— Що він тобі скаже?! Він нічого не розповість! — голосила жінка.

— Я запитаю так, що розповість, — категорично повторив Гена. У його очах з’явився недобрий садистський виблиск.

— І що далі? Що ти робитимеш? Що ми вдіємо проти них?!

Роздратовано піднявши губу, Гена повторив, дзвінко відчеканюючи кожне слово:

— Припини ревіти, ховай телефон — і бігом — до мене — додому.

Діана послухалась. Здебільшого тому, що ніколи раніше не чула, щоб її Гена говорив таким голосом.

74

22 лютого 2013, 15:50 (UTC +2) Київ

Забризканий грязюкою седан «Volkswagen Passat» мчав кільцевою дорогою на північ. За кермом, невдоволено суплячись і затято сигналячи автомобілям, які не поспішали давати дорогу, сидів Карий. Він страшенно лютував, просто сатанів через те, що боєць на прізвисько Мажор, посланий за другим пацаном, так облажався. Отак завжди, коли вибираєшся на справу з непідготовленими і малознайомими мудаками. Вони чекали Мажора в домовленому місці на вулиці Зодчих цілих п’ятнадцять хвилин, після чого поїхали геть. Карий поки що не хотів давати знати Мирону (спочатку треба як не знайти, то принаймні дізнатися, де загубився боєць його підрозділу), але не лютувати не міг. «Понабирали інвалідів, — навіснів чоловік, — тепер мучся з ними! У мій час такі «специ» надраювали б унітази до самої пенсії». Карий відкидав геть мульку думку про те, що Мажор міг попастися. Це неможливо. Як? Хто? Де це бачено, щоб жовторотий ботан зміг нейтралізувати навченого і мотивованого солідною сумою грошей спецпризначенця? Неможливо. Крапка.

На задньому сидінні авто розташувався високий і жилястий «беркутівець» з кістлявим обличчям, немитим волоссям, брудні пасма якого липнули до скошеного лоба, і сірими, глибоко втопленими під грубими бровами очима. Спецпризначенець з обличчям відсталого російського селянина сидів біля правих дверцят; ліворуч від нього, наполовину на сидінні, наполовину на худій лівій нозі чоловіка лежав чотирирічний хлопчак із накинутим на голову чорним мішком — старший син Діани Столяр і Гени Ковпачка.

На клеверному мосту Карий завернув праворуч, виїхав на проспект Перемоги і погнав машину на захід, у напрямку Житомирської траси. Перед виїздом з Києва він збавив швидкість до 70 км/год: попереду чекав пост ДАІ, найкритичніша точка мандрівки.

Кинувши швидкий погляд у дзеркальце заднього вигляду, «беркутівець» переконався, що Карий не дивиться на нього, після чого послабив шворку на мішку й обережно відгорнув його. Впродовж останніх кількох хвилин викрадений хлопчик, який перед тим пручався і безперестанку зривисто сопів, жодного разу не ворухнувся. Спершу спецпризначенець подумав, що малюк помер, настільки безкровним і сірим, наче притрушене пилом, здавалося його обличчя, але потім помітив тремтіння повік, швидкі рухи зіниць і неприродно вигнуті губи. Крізь міцно стиснені зуби хлопчика з ледь чутним свистом і хрипами виривалось повітря. Малий не дихав, він цідив повітря крізь зуби, наче кит, що проціджує планктон через свої вуса. З краєчка рота виточувалась цівка густого прозорого слизу. «Беркутівець» обережно розстебнув куртку і торкнувся пальцями грудей хлопчика. Грудна клітка відчутно змінила розміри, роздулася, у проміжках між тонкими дитячими ребрами легко поміщався великий палець.

— Карий… — покликав спецпризначенець.

Чоловік за кермом не почув.

— Карий!

— Що, бляха? — здригнувся найманець. Вони якраз проїжджали пост ДАІ.

— По-моєму, пацан помирає.

— Що? — Карий озирнувся на пасажирське сидіння. — Що ти мелеш?

— Подивись сам.

Карий сповільнив машину і перехилився вглиб салону. Роздивившись колір обличчя Артема, він грубо вилаявся, завернув на узбіччя і за кількадесят метрів спинив «Passat». «Беркутівець» на задньому сидінні озирнувся, з’ясовуючи, наскільки далеко вони від’їхали від поста, і незадоволено поморщився. Втім, зиркнувши на хмурне обличчя Карого, нічого не сказав.

Карий зірвався з сидіння, оббіг машину і розчахнув задні дверцята з правого боку.

— Що з ним?

— Я не знаю. Він посірів і якось дивно дихає.

— Посунься. І дай його сюди.

Жилавий спецпризначенець поклав Артема на коліна, відсунувся на середину сидіння і передав малого Карому. Карий торкнувся похололих грудей хлопчика, провів пальцями по лобі і зблід. Він бачив, як напинаються м’язи плечей, грудної клітки й живота кожного разу, коли Артем вдихає і потім з такими самими зусиллями видихає повітря.

«Беркутівець» супився і, дивлячись на хлопчика, морщив плескатого лоба:

— Не те щоб я хвилююсь, але, по-моєму, ти сам наказав узяти його живим. А він зараз схожий на такого, який через кілька хвилин стане неживим.

Карий мовчав, обнишпорюючи кишені курточки Артема. Його напарник не вгавав:

— По-моєму, він поганий, і якщо ми хочемо, щоб він не врізав дуба посеред дороги, треба везти до лікарні.

— Заткнись!

Зненацька Карий знайшов те, що шукав. Витягнувши з кишені дитячої куртки інгалятор «Беклазон ЕКО», він пальцями розтиснув щелепи Артема, вставив вихідний патрубок у рот і натиснув на клапан. Інгалятор шикнув, уприснувши в дихальні шляхи порцію інгаляційних хлорованих глюкокортикоїдів. Усвідомлюючи, що напад важкий, Карий почекав трохи і натиснув на клапан удруге. За хвилину м’язи грудної клітки розслабились, й Артем став дихати рівніше. Хрипи повторювались, але не виглядали загрозливими, й обличчя набуло природного забарвлення.

Карий бовтнув інгалятором у повітрі, перевіряючи залишок, після чого вручив його «беркутівцю». Ніби достатньо.

— У нього астма. Добре, що помітив, а то могли й не довезти, — він посадив Артема на сидіння. Хлопчик дивився на викрадача із сумним, мовчазним докором. Карий не знав, як сховатись від того погляду. Чоловік несамохіть скулився і відвів очі. — Акуратніше з ним, — наказав він напарнику. — Заспокой його. Розваж якось. І стеж, щоб не випускав інгалятор з рук.

«Я не нянька, — ображено подумав спецпризначенець. — І як мені його розважати?»

— Добре, Карий, усе зроблю.

Несподівано найманець, згадавши, як Антон, коли був зовсім малим, не любив їздити в дитячих кріслах на задньому сидінні, посміхнувся Артему і наскільки міг приязним тоном запитав:

— Хочеш покататись на передньому сидінні?

Артем заперечливо помотав головою. Карого вбивало, розтирало на порох те, що в очах малого він не бачив страху, лише дошкульний докір і безмовне запитання «за що?».

— Ну, гаразд, як хочеш…

Карий повернувся за кермо і повів машину на захід по