Максим Іванович Кідрук - Твердиня

class="p1">— Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити презирство, але воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови і послухати, що я кажу. Дівчина, азіатка, сьогодні допомагала мені по кухні, і я…

— Ти що, не чуєш? Ми вже заї…лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати (інакше він би просто впав). — Принеси піцу, зараз же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер з вушками? Відповідай!

«Як же невчасно полетів Джейсон», — з гіркотою подумав Марко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він сторонився американця, подеколи побоювався, раз на місяць (коли Джейсон перераховував платню на рахунок Молінарі в італійському банку) відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього можна звернутися, коли власні справи йтимуть геть уже кепсько. От як, наприклад, зараз.

Але Джейсона не було.

Тупцяючи на місці, Зорн відпив з пляшки. Марко не здавався:

— Та вислухай же мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.

— А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик губи Боб.

— Мені доведеться розповісти про все Джейсону.

Італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про сказане, осягнувши сенс своїх слів лиш тоді, коли вони влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн миттєво переродились: погляди загострились, п’яний полиск щез із очей, обличчя напружились і стали злими (не такими вже вони були й п’яними).

А тоді Боб з усієї сили ввігнав свій кулак кухарю у сонячне сплетіння.

Молінарі відлетів до стіни і, кавкаючи, опустився навкарачки. Він щосили намагався заковтнути повітря: судячи по відчуттям, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившись на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалось місця для кисню.

Роджер підійшов до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубому склі і зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер нічого не робив, просто стояв і дивився.

— Друзяко, мені раптом перехотілось піци, — схилившися, проричав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Досі задихаючись, кухар підняв обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І якщо ти щось бовкнеш босу, я так і вчиню. А тепер геть звідси! — І ґевал копнув італійця, поціливши ногою акурат під ребра.

Приклався Марґоліс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, яку з таким трудом всмоктав у легені, і проїхався добрих три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах запекло, а губи затерпнули (так буває, коли дантист перестарається з новокаїном). Та попри образу, попри розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри і перешкодити студентам, хай там що вони замислили.

Правда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко і глумливо кривлячи губи, проказав:

— Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.

CXXXV

19 серпня 2012 року, 12:58 (UTC – 5) Паїтіті

Мачігуенга, наготувавши ложки і тарелі, вишикувались у колону, голова якої зникала в наметі-їдальні, і терпляче чекали. Вони кутались у ковдри (хтось один приплівся у взятому бозна-де драному пуховику), натягували на голови різнокольорові в’язані шапки і від нічого робити пускали, витягуючи губи трубочкою, клубки пари. Жителям низинної сельви нечасто випадає спостерігати, як з рота валить «дим». Марко сновигав усередині кухні, але накладати наїдки не поспішав. Кухар, злегка горблячись (так наче на місці завданого Бобом Марґолісом удару на рівні впадини в нижній частині грудей зринула крихітна чорна діра, що стягувала його, намагаючись зібгати тулуб в одну точку), снував між паруючими каструлями. Зазвичай відкинуте назад і ретельно розчесане волосся спадало на лоба, наполовину закриваючи очі.

Двоє індіанців (які допомагали готувати обід) пішли по галереях скликати перуанців. Охоронці виповзали з надр Паїтіті на терасу, і вервечка охочих пообідати помалу довшала.

Спитавши дозволу (Марко впирався, як міг тягнув час, та зрештою неохоче дозволив), Сатомі заспішила до тих рівнів Твердині, де були лабораторії, сейфи з аномальними зразками і лаунж-кімнати вчених. Троє з шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як один, почувши, що нагорі панує собача (за мірками Мадре-де-Діос) холоднеча, висловили бажання обідати (снідати?) у своїх кімнатах. Один з археологів, Джеррон Старкс, визвався допомогти японці. Він піднявся нагору і допоміг їй принести в підземелля таці з шістьма порціями для себе і своїх колег (Марко ду-у-уже повільно накладав страви…).

Коли Сатомі повернулась, Ґрем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, переминались вкінці черги, що вже почала обкручуватись довкола столів, а мачігуенга невдоволено гуділи: попри те що все було готово, Марко Молінарі досі не роздавав порції, відповідаючи на обурливі заклики хмурим мовчанням.

— Що сталося? — Сатомі зазирнула у вічі Ґрему.

— Не знаю. — Мулат неспокійно переступав з ноги на ногу. — Кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.

— Він якийсь дивний. — За винятком невиразних плям рум’янцю, що проступали на щоках, Сьома був страшенно блідий. Він відчував, що затримка пов’язана з отрутою в їжі. Хлопець покосився на японку: — У тебе там все гаразд?

— Так. — Вона інстинктивно покосилась на вхід у Твердиню, наче остерігаючись, що звідти виповзе хтось із науковців, ригаючи власною жовчю. — Вони вже починають їсти.

Росіянин стиснув губи і видав звук, що нагадував притлумлене гарчання.

— Погано. Ми поспішили.

— Не розумію, чому він тягне…

Несподівано Марко визирнув з намету, збуривши нову хвилю притлумлених нарікань. Дивився він не на колону роздратованих індіанців, а в тому напрямі, де знаходився спуск до галерей, куди за секунду до того косувала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті, ледь відкриваючи стиснуті зуби, очі приховані чолкою. Постоявши секунд п’ять, він щез у наметі.

Вигляд італійця насторожував.

— Що ти про це думаєш, бадді? — спитав Семена американець.

— Боюся, що він уже покуштував страви, і… і… його почало плющити.

— Ні-і… — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.

13:10… Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи кухарю