Максим Іванович Кідрук - Твердиня

намацавши сонну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко. Може, він у «відключці», а може, на порозі глибокої коми.

Що ж робити?

Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся і попрямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потрібно вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем подумавши про Луку, він штовхнув двері і тихо вислизнув у коридор.

CXXXIII

19 серпня 2012 року, 11:58 (UTC – 5) Паїтіті

З рук досі капала вода. Кофта і навіть штани були мокрі. Сатомі добряче постаралася, змиваючи з себе рештки бруґмансії.

— Впоралась? — побачивши дівчину, Левко підхопився на ноги. За ним випростався Семен. Ґрем напівлежав на матраці, він навіть не ворухнувся, лиш ледь повернувши голову в бік японки. Останню годину американець провів у безвольному напівзабутті. Він нібито був поруч, але в той же час витав десь далеко, тотально відсторонившись від реальності. Сьома припускав, що причиною цієї відчуженості стали випари бруґмансії, але інтуїція, яка потроху приходила до тями після потрясінь минулих днів, підказувала росіянину, що це не так. Ґрема щось краяло зсередини.

— Так, босе, — всміхнулась японка. Посмішку злегка викривляли залишкові ефекти від недавнього нервового збудження, але загалом Сатомі була в нормі. Нічні пригоди минули без наслідків.

— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.

— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку і додала в стегенця.

— Чудово. А чай?

— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюстки вже всередині. — Її очі блищали, вона часто дихала, розчервонілась. Після тижня апатії Сатомі вичунювала і (хотіла вона цього чи ні) повертала свою сексуальність.

Левко відчув, як унизу живота згущується кров. Перед внутрішнім зором замерехтіли уявні картинки (зовсім недоречні, зважаючи на те, що за півтори, максимум за дві години мала настати розв’язка).

— Впевнена, що кухар не помітив нічого дивного? — Він бажав, щоб вона говорила, просто стояла навпроти і нікуди не йшла. І чхати він хотів на мулата.

— Лео! — Дівчина звела брови докупи. — Він кудись пішов. Більшість часу зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого не побачили.

— Обід за розкладом? — спитав Сьома.

— Так. О першій почнуть скликати.

— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима. Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям. — Сатомі без заперечень кивнула. — А ви з Ґремом почекаєте хвилин десять, а тоді підніметесь до їдальні.

— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.

Левко не стримався і на радощах вищирив зуби. Для чого? Вперше за весь час дружби Семен йому, а не він Семену поставив таке запитання.

— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їстиме мало.

Сьома клацнув зубами, не дозволивши ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться робити, вони мусять перти до кінця. Вони вже стали на рейки і розігналися. Назад вороття немає.

CXXXIV

19 серпня 2012 року, 12:03 (UTC – 5) Паїтіті

Назустріч йому хтось спускався.

Марко повільно підіймався галереєю до виходу, досі не знаючи, як йому вчинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові фігури. «Спецназівці» Джейсона. То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча Марко не знав цього. У таке важко повірити, але у невеликому і цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ще ширші й глибші за провалля, які розділяли плебеїв і вождів у первісних племенах. Попри те що Марко працював кухарем на Твердині сім з лишком років (відтоді як його покликав брат), він, по суті, не спілкувався з ґевалами, що становили найближче оточення Джейсона, і досі не знав їхніх імен. Марко сумнівався, що хтось, крім Амаро Кіспе і, можливо, Ірландця, знає.

Один зі здорованів (Роджер) тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у хатині Джейсона, найближчий хороший алкоголь знаходиться кілометрів за п’ятсот від цього місця. Швидше за все, у пляшці самогон, який потайки женуть мачігуенга в одному зі своїх бараків. Ясне діло, його смакові якості лишають бажати кращого, але градус лупить як треба. У бурштиновому світлі галерейних ламп очі Зорна і Марґоліса посоловіло виблискували.

Марко спинився. Зумисно, щоб хоч на кілька секунд відтягнути час зустрічі і зважити все. Він вагався. З одного боку на шальках терезів розташувалася любов до брата і ненависть до його вбивць (один із цих двох товстолобиків цілком може виявитись тим, хто чотири роки тому через придуркувату партію в покер забив на смерть Луку Молінарі). З іншого — тяжіло почуття відповідальності. Хай якою різношерстою і недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою (подекуди, правда, не зовсім зрозумілою), а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися зазіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне але: до почуття відповідальності додавався інстинкт самозбереження. Бранці несли загрозу їм усім, в тому числі і йому, Марко Молінарі, а значить, він мусив захищатися.

«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки і рішуче попростував назустріч підхмеленим здоровилам, — як-не-як ми на одному човні, а людям в одному човні треба гребти в одному напрямі.»

Марґоліс угледів його першим (Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися).

— Оп-па, глянь, Роджере, диви — це ж макаронник!

Судома стиснула щелепи кухаря, а почуття відповідальності швидко стікало з грудей, наче оте «макаронник» торпедою пробило в ньому величезну пробоїну. Він знову завагався, але не спинився. Він повинен розповісти.

Зорн скинув голову. Шия його була товста як поліно, настільки вульгарно розкачана, що голова постійно випиналася, надаючи Зорну зухвало-задирливого вигляду і роблячи його схожим на динозавра, — велике тіло, крихітна макітра.

— Привіт, — сухо сказав Марко, спинившись за крок від ґевалів. — Ви маєте мене вислухати.

— Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очиці пробіглись по італійцю і засвітилися. Засвітилися впізнанням.

Боб голосно відригнув, обоє розреготалися.

— Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!