Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- І Брістоул знає?

Генрі не сподобалося згадування про Джеймса, наче він недостатньо клопоту їм вже додав! Він рикнув, але зупинився, щойно пригадав, що поруч з ним людина. І зробив крок назад.

- Вибач, сьогодні ввечері дуже важко стримувати емоції в бік твого приятеля.

Біллі насупилася, але промовчала, очікуючи, що Генрі скаже далі. Проте його власні думки раптово звернули в несподіване для нього самого русло.

- Твій природний колір очей гарний.

Дівчина швидко зняла окуляри, на мить заплющила очі, а потім скептично посміхнулася.

- Сірий не буває гарним.

- Це сильний, незламний колір. Його часто недооцінюють.

- Він просто звичайний.

- Ти помиляєшся.

Вона кашлянула, відводячи погляд.

- Гаразд, якщо ми закінчили з обговоренням кольорів, давай перейдемо до суті. Що тобі потрібно? Моя кров?

Генрі тихо засичав, але швидко усміхнувся, так, як він усміхнувся б людині:

- Знаєш, я б написав книгу про вампірів, Рада нехай проклинає. Люди не повинні бути такими… неосвіченими.

- Я б залюбки її прочитала, - зізналася Біллі, все ще трохи приголомшена.

- Дякую. І, щоб відповісти на твоє питання - ні, мені не потрібна твоя кров. Потрібні твої мізки.

Біллі округлила очі, але Генрі швидко уточнив:

- Нам треба перекласти дещо з грецької. Допоможеш?

Вона виглядала водночас здивованою і зацікавленою. Наче та миша біля пастки з сиром… Генрі ледь почув що вона спитала далі:

- Це якийсь… ваш… документ?

- Майже.

Вона ненадовго замислилася, а потім кивнула. Генрі зробив крок ближче і вишкірився у посмішці. Біллі на мить здригнулася, і схопила себе руками за плечі, наче намагаючись утриматися від чогось.

- Вражений. Ти добре тримаєшся, особливо після всього, що я тобі тут розповів. Просто… легше прийняти реальність, коли знаєш, із чим маєш справу.

- Розумію, - прошепотіла вона, відчуваючи, як трохи паморочиться в голові.

- Готова?

- Готова до чого?

Генрі простягнув їй маленький конверт, затиснутий між двома пальцями, і з ледь кривуватою усмішкою пояснив:

- До подорожі. Це наш квиток до Греції.

- І як цей папірець нас туди перенесе?

- Просто візьми мене за руку.

Біллі вагалася лише мить, а потім обережно торкнулася його руки. Вона була холодною, ніби щойно зліплена сніжка, і дівчина мимоволі здригнулася. В тому дотику не було нічого ніжного чи м’якого, але їй закортіло торкнутися його дивної шкіри ще й ще, аби перевірити, чи завжди вона така тверда.

- Не бійся, - тихо сказав Генрі, розтлумачивши цю реакцію по своєму. В його голосі відчувалася усмішка, але очі залишалися серйозними.

Повітря навколо почало дзвеніти від напруги. Біллі відчула, як її волосся піднялося дибки, ніби наелектризоване. Генрі стис її руку трохи сильніше, нахилився ближче й прошепотів:

- Не відпускай мене, що б не сталося. І, заради всього святого, не забувай дихати.

Її серце шалено калатало, але вона кивнула. Генрі стиснув клаптик паперу, і світ навколо них почав тремтіти. Їхні обриси ставали розмитими, простір здригнувся - і вони зникли…