Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Ну, навіщо ти так кажеш, — ласкаво продовжував Ковпервуд. — Ти ж сама знаєш, що в Чикаґо двері у вищий світ зачинені для нас. Тутешні фінансисти злигалися проти мене. А коли у нас у Нью-Йорку буде такий будинок, як я планую, це саме по собі послужить нам рекомендацією. Чикаґо — це врешті-решт провінція. Тон задають східні штати, і в першу чергу Нью-Йорк. Якщо ти не проти, я продам цей будинок, і ми станемо жити більшу частину року в Нью-Йорку. Там я зможу проводити з тобою не менше часу, ніж тут, а може, навіть і більше.

Горда душа Ейлін мимоволі відгукнулася на цей заклик — справді, які перспективи відкривалися перед нею! Чиказький будинок давно вже став для неї жахом. Його населяли спогади про пережите горе та перенесені образи. Тут вона здолала Риту Солберґ, тут чиказьке товариство спершу розкрило їй обійми, а потім відштовхнуло, тут вона так довго чекала, що Френк поверне їй своє кохання, і тут же переконалася, що її очікування марні. Поки Ковпервуд балакав, вона дивилася на нього задумано, навіть сумно, проймаючись сумнівами. І разом із тим у ній уже зароджувалася думка, що в Нью-Йорку, де грошам надають таке значення, вона могла б завдяки величезному, безперервно зростаючому багатству Ковпервуда і його вазі в ділових колах зайняти гідне становище в суспільстві! «Хто не ризикує, той не виграє» — такий завжди був девіз Ейлін, і вона знову готувалася підняти його на щоглу свого корабля, хоча давно могла б здогадатися, що оснащення цього корабля не придатне для того ризикованого плавання, в яке їй хотілося пуститися. Фарбована фанера та вітрило з фольги та сухозлітки! Бідну, суєтну і вічну надію має Ейлін! Але звідки їй було знати!

— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Роби як хочеш. Мені врешті-решт байдуже, де тужити на самоті — тут чи там.

Френк знав, про що вона мріє. Знав, які думки проносяться зараз в її голові, і марність її надій була для нього очевидна. Життєвий досвід підказував йому, що лише виключний збіг обставин може відкрити такій жінці, як Ейлін, доступ у гордовитий вищий світ. Але у нього бракувало мужності сказати їй про це. Ні, нізащо у світі! Він не міг забути, як якось за похмурими ґратами виправної в’язниці в Пенсильванії він плакав на плечі у Ейлін. Він не хотів бути невдячним, не хотів розкривати їй свої потаємні думки та завдавати ще одного удару. Нехай тішить мріями про світські успіхи своє вражене марнославство, нехай втішає ними своє наболіле серце, а йому цей будинок у Нью-Йорку дозволить бути ближчим до Береніс Флемінґ. Можна скільки завгодно засуджувати таку криводушність, але не можна заперечувати, що вона становить характерну рису багатьох людей, і Ковпервуд у цьому випадку не був винятком. Він усе бачив, все враховував і будував свої розрахунки на простих людських почуттях Ейлін.

46. Злети та падіння

Розмаїті любовні пригоди Френка часом так ускладнювали йому життя, що він задавався питанням, чи варта гра свічок і чи можна врешті-решт знайти мир і щастя не інакше, як у законному шлюбі. Пані Генд у розпалі скандалу подалася в Європу, але потім повернулася і тепер тримала в облозі Ковпервуда проханнями про побачення. Сесилія Гейґенін писала йому незліченні листи, в яких запевняла у своїй незмінній відданості. Флоренс Кокрейн, навіть і після того, як Френк до неї охолов, наполегливо домагалася зустрічі з ним. До того ж Ейлін, котра заплуталася і була пригнічена своїми невдачами, почала шукати розради у вині. Крах її взаємин із Ліндом — вона хоч і поступилася його домаганням, але пристрасть так і не зігріла їй серце — і байдужість, із якою чоловік прийняв її зраду, опустила Ейлін у той пригнічений стан, коли людина починає вдаватися до непотрібного самоаналізу. Стан, який у найбільш чутливих або найменш стійких ососбистостей нерідко закінчується алкоголізмом, а іноді — й самогубством. Горе тому, хто віддає своє серце ілюзії — цій єдиній реальності на землі, але горе і тому, хто цього не робить. Одного чекають розчарування та біль, іншого — запізнілі жалі.

Після від’їзду Лінда в Європу, куди Ейлін відмовилася за ним їхати, вона завела роман зі скульптором на ім’я Вотсон Скит, чоловіком дуже мізерним. Єдиний спадкоємець голови правління найбільшої меблевої компанії, він, на відміну від більшості художників, належав до заможного кола, але слідами батька йти не забажав. Скит навчався за кордоном і повернувся в Чикаґо з наміром насаджувати мистецтво на Заході. Це був високий, повнотілий блон­дин, котрий тримався з якоюсь природною наївністю, що й полонила Ейлін. Вони зустрілися в оселі Різа Ґраєра. Після від’їзду Лінда Ейлін почувалася покинутою і, понад усе на світі боячись самотності, зблизилася зі Скитом, але зв’язок цей виявився безрадісним. Ейлін так і не змогла відмовитися від колишнього свого ідеалу, від наполегливої потреби все міряти мірилом першого кохання і першого щастя. Кому не знайоме мертвотне дихання пам’яті про кращі дні! Воно душить жагу справжнього, постає перед нами, як якась примара на бенкеті, і порожніми очицями іронічно споглядає на наше жалюгідне свято. Можливе, але не звершене її життя з Ковпервудом невідступно переслідувало Ейлін.

Якщо раніше вона тільки зрідка закурювала цигарку, то тепер стала пристрасною шанувальницею тютюну. Якщо вона любила іноді випити келих хорошого вина, коктейль, чарку коньяку із содовою, то тепер пила тільки коньяк або, ще частіше, новомодну суміш — віскі із содовою, так званий гайбол. Пила склянку за склянкою, жадібно, чим демонструвала, що смаку напою вона просто не помічає. Втім, п’яниця завжди шукає у вині забуття, а не смакових відчуттів. Ейлін не раз помічала, коли їй траплялося після сварки з Ліндом або в нападі зневіри хильнути віскі з содовою, що її охоплює приємна теплота й якась блаженна байдужість. Горе немов випаровується. Вона плакала, але це були солодкі сльози, що полегшують душу. Її сум уподібнювався тоді до безтілесних туманних видінь, які відвідують нас уві сні. Вони обступали її, вилися навколо, але існували поза нею, і вона наче збоку дивилася на все це. Часом і вона сама, і ці примарні тіні її відчаю (бо Ейлін і себе бачила наче у викривлених образах снів) уявлялися їй істотами зі світу, де немає повного забуття, але немає і нестерпних душевних мук. Давній випробуваний засіб від усіх бід —