Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

і Лінд дуже хутко це зрозумів. Таке відкриття — жорстокий удар для будь-якого завойовника сердець. Гордість Лінда була сильно вражена.

— Так ти все ще закохана в нього, еге ж? — якось спитав він із кривою усмішкою.

Вони обідали удвох у ресторані Кінґслі в окремому кабінеті, й Ейлін, в гарнітурі з блискучого зеленого шовку, що якнайкраще підходив до її яскравого кольору обличчя, була цього вечора особливо гарна. Лінд тільки-но запропонував їй поїхати з ним на місяць у мандрівку Європою, але Ейлін рішуче відмовилася. Вона не сміла. Такий крок з її боку міг призвести до повного розриву з Ковпервудом, більше того, міг послужити йому приводом для розлучення.

— Ах, та не в цьому справа, — відповідала вона Лінду. — Просто мені не хочеться. Не можу. У мене нічого не готово для такої поїздки. Та й тобі зовсім не так уже й треба, щоб я поїхала. Це — просто примха. Тобі набрид Чикаґо, незабаром весна, ось тобі і не сидиться на місці. Їдь, а я буду чекати тебе тут, або потім приїду.

Жінка посміхнулася, а Лінд насупився.

— Дідько! — сказав він. — Гадаєш, я не петраю, що з тобою сталося? Ти не можеш його забути, хоч він і поводиться з тобою, як із собакою. Ти запевняєш, що розлюбила його, а сама сходиш по ньому з розуму. Я давно це бачу. Мене ти анітрохи не любиш. Якби ж то! Ти тільки про нього і думаєш.

— Облиш, будь ласка! — сердито крикнула Ейлін, роздратована цим звинуваченням. — Не плещи язиком. Все це дурня. Я захоплююся ним, це правда. І не одна я. (Якраз в ці дні ім’я Ковпервуда гриміло по всьому Чикаґо). Він — дивовижна людина. І ніколи не був зі мною брутальний. Він — справжній чоловік, треба віддати йому належне.

До цього часу Ейлін настільки вже звикла до Лінда, що могла дивитися на нього збоку. Їй тепер траплялося засуджувати його подумки. Жінка вважала його неробою, нездатним заробити хоча б гріш із тих коштів, які він так бездумно витрачав, і часом вона, не соромлячись, давала йому це збагнути. Вона не вдавалася до роздумів про вплив соціальних умов на характер, бо мало що в цьому тямила, але зіставлення Лінда з Френком — енергійним і невтомним функціонером, засновником багатьох підприємств, а також обов’язкове для Америки того часу презирство до неробства змушувало її робити висновки не на користь свого коханця.

Зараз, після цього її вибуху, Лінд ще більше зашарівся.

— Трясця його матері, — буркнув він. — Я тебе не розумію. Іноді мені здається, що ти любиш мене, а іноді, що без тями закохана в нього. Виріши нарешті, кого ж ти любиш? Мене чи його? Якщо ти так до нього прив’язана, що навіть на місяць не в силах із ним розлучитися, отже до мене у тебе немає жодних почуттів.

Ейлін, безумовно, зуміла б йому відповісти, — після стількох сутичок із Ковпервудом вона за словом у кишеню не лізла. Але вона боялася втратити Лінда, боялася самотності. До того ж, він їй подобався. Коханець служив для неї хоч невеликою, але все ж утіхою в її печалях — принаймні в цю мить. З іншого боку, усвідомлення, що Френк розглядає цей зв’язок, як пляму на її досі бездоганній чесноті, охолоджувало в ній будь-які почуття до Лінда. Від думки про чоловіка і про своє заплямоване та занапащене життя вона впадала в розпач.

— Холера! — дратувався далі Лінд. — Не хочеш їхати, то й не треба. Благати тебе не буду.

Вони ще довго сварилися, і хоча врешті-решт помирилися, але обидвоє відчували, що вже наближається розрив. Незабаром після цієї розмови Ковпервуд, котрому останнім часом дуже щастило, в піднесеному настрої зайшов уранці в спальню до Ейлін, як він іноді ще робив, аби закінчити у неї одягатися та потеревенити.

— Ну, — весело сказав він, зав’язуючи краватку перед дзеркалом. — Як там у вас із Ліндом? Як у голубків?

— Не смій так казати! — спалахнула Ейлін, котру зачепило за живе. Суперечливі почуття вже вкрай втомили її. — Хто, скажи на милість, у цьому винен, як не ти сам? Та ще тепер жартуєш: що там у вас та як там у вас! Дуже добре у нас — чудово. Він чудовий коханець, не гірший за тебе, а може, навіть і кращий. Я його кохаю. І він мене кохає, не те, що ти. І, будь ласка, дай мені спокій. Тебе ж анітрохи не цікавить, як я живу, то нічого й прикидатися.

— Ейлін, Ейлін, ну навіщо ти так? Не сердься. Я зовсім не хотів тебе образити. Справді, я дуже засмучений і за тебе, і за себе. Я не ревнивий, я ж тобі казав. Ти думаєш, я тебе засуджую? Ніскілечки. Чудово розумію твій стан і від душі співчуваю.

— Певно, що так, — промовила Ейлін. — Звісно, ти мені співчуваєш. Тільки знаєш що? Ти вже залиш своє співчуття при собі. Трясця! Трясця! Трясця! — Очі її палали.

Ковпервуд уже закінчив одягатися і стояв зараз перед Ейлін — бадьорий, сміливий, вродливий — її колишній Френк! Вона знову гірко пошкодувала про свою непотрібну зраду, знову впала в лють від його байдужості. «Негідник! — хотіла крикнути вона. — Безсердечна тварюка!» Але щось у ній надломилося. До горла підібрався клубок, очі наповнилися слізьми. Їй захотілося підбігти до нього, гукнути: «Френку, невже ти не бачиш, що зі мною, невже не розумієш, чому це сталося? Невже ти ніколи не зможеш кохати мене, як і раніше?» Але вона стрималася. Подумала, що збагнути він її, може, і здатен, і навіть, без сумніву, зрозуміє, але дурити все одно не облишить. А вона — з якою радістю вона прогнала б Лінда, не глянула б більше ні на одного чоловіка в світі, аби тільки Френк сказав хоч слово, лишень би щиро цього забажав!

Незабаром після цієї ранкової сварки в спальні Ейлін Ковпервуд виклав їй свій план перебратися до Нью-Йорка і побудувати там будинок, що більше підходив би для його колекції, що розрослася. Це дасть Ейлін, додав він, можливість зробити ще одну спробу увійти в світське товариство.

— Переїхати у Нью-Йорк? — здивувалася Ейлін. — Ага, для того, щоб тобі було вільніше тут без мене!

Про існування Береніс Флемінґ вона тоді