Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

class="p1">У мандаторії були два великі дзеркала. Як же гарно відбивався в них Дмитро у білій ґуґлі із золоченими вилогами. Шкода було нищити ті дзеркала, але куди ж то тягти з собою! Лише святі образи та великий портрет самого цісаря Йосифа Дмитро зняв зі стіни і наказав винести. Пішов до пивнички, всадив там у мур дві бербенички з порохом, з’єднав їх ґнотом і, підпаливши ґніт, швидко вибіг. Гримнуло потужно, злетіла в повітря і мандаторія. На руїнах мандаторії, на попелищі катівні, серед звуків флояр тепер гучно лунали Василюкові пісні.

Вкінці Дмитро послав товариша Ґєника, званого Квітковським, до роботи. Наказав йому позбирати у цілих Кутах тіла загиблих. Ґєник був колись гробарем, добре розумівся на такому занятті. На цьому закінчилася кутська війна.

Ще раз Дмитро викликав до себе бургомістра Якобенця. Ні перед тим, ні тепер не зв’язував його скалушем, не штовхав його, Боже борони, не бив по лиці, як це звикли робити у ті часи військові командири з бургомістрами. Знав, що вірменська віра – то сусіди, що є з них користь. Дмитрик говорив до нього ґречно і так голосно, щоб усі чули. Казав, що відтепер перехід через гори є вільним для купців. Бо нема посіпак, бо є свобода! А як свобода, то мир і згода!

Розкішно частував їх Якобенць, повиймав зі сховків різні смачні вірменські напої. Доливав і доливав чемний Каєтанисько. І, коли хто-небудь із гостей добряче пригощався, Якобенць цмокав, ворушив великим носом, плямкав язиком і гладив свій товстий живіт, ніби сам разом із кожним смакував той коштовний напій. Пили спочатку на честь вірменського апостола святого Кіркора. Далі, тричі, на честь того великого і мудрого покровителя, головного вірменина – самого святого Каєтана (хай милість його сіяє над Кутами!). Насамкінець – на честь добросердого святого Антончика. І, хоч то були лісові люди, добре знали, кому яка честь належна. Пили за своє сусідське здоров’я. Закушували справжньою козлятиною, такою твердою, наче старий ремінь, і знову пили, аж деякі, втомлені трудами та солодким напоєм, полягали чи під столом, чи на лаві, чи десь на подвір’ї і солодко спали.

Місто не зазнало великої шкоди. Василюкові хлопці потягнули собі тут і там трохи дукатів і талярів. Але ж було за що, бо немало напрацювалися і на Лостуні, і під час самої виправи. То ж купували в містечку, що їм потрапило на очі, і зовсім не торгувалися. І ясенівці могли порадіти, бо Дмитро поділив між ними паперові цісарські гроші. Міняли їх собі у вірмен на золото і купували, що бачили. І так врешті-решт вірменські купці на цьому заробили.

Чупрея залишили під вірменською опікою. Його мали лікувати і доглядати старий купець з оксамитоокою донечкою. Дмитро відразу заплатив їм за нього. А бургомістра просив, щоб добре за ним дивився.

Опівдні затрубили товариству до дараб. Багатьох, однак, бракувало, видно, відпочивали десь після трудів та пиятики. Ті, що прибули, розділилися на дві частини. Попрощалися. Пан Осьвєнцімський казав подати йому осідланого коня й зі жменькою тверезих повернувся в гори. А Дмитро мав поплисти в турецькі краї. Приготувалися до подорожі водою. Лаштували дараби, відв’язували лика та курмани.

Лише Булиґа, хоч також мав їхати, не клопотався біля дараб. Насмакувався тих незвичайних напоїв, аж його чорні очі ще більше потемніли і якось трохи нерівно ходили кожне своєю дорогою. Почав виймати з торби великі таляри, на яких Терезія, цісарська панна, була зображена гарно й акуратно. Оглядав той чи інший таляр, милувався ним, а потім широко розмахувався і перекидав через ріку на волоський бік. Так зажурився бідака, що мандатор вислизнув з його рук. Гукали його з дараб, кричали, кликали, а він усе ще несамовито жбурляв таляри через воду. Однак коли вже відпливали, нарешті заскочив на дарабу. Йому теж кортіло поглянути на красну Туреччину.

Пливли далеко до Туреччини, щоби щось побачити у тій красній Туреччині, щоб зустрітися з Куділем і ще не знати чого. Але про це не тепер. Перед ними світ незнаний, води-дунаї. За ними перемога, звитяга. Розбита неволя, роздзьобане посіпацтво. І всюди свобода. Кожній людині, кожній вірі, щоб жити! Водам до танцю, цвинтарям для спочинку і горам для сну.

Після того, як відпливли дараби, барвисте містечко знову ожило. Зароїлися базари, всі розповідали один одному дива про юнацький похід. Шумно та людно було на вуличках. Вірменська молодь юрмилася галасливо й гучно, а старі носаті купці стояли у дверях крамниць спокійні, сповнені поблажливої мудрості й доброзичливої поваги. Вряди-годи десь хутко промайне жид з розкішною кудлатою бородою і такою ж шапкою. На базарі з’явився, кульгаючи, старий Клим. Він тягнув скрипучий саж на коліщатках. Протиснувся у тлум. Голосно викрикував:

– Слухайте, купці! Добрий товар! Три дукати, хто дасть більше!

Тоді вірмени побачили за ґратами сажу напівживого мандатора. Не з купецької охоти, лиш із ґречності чи жалісливості, викупили мандатора. Але перед тим він мусив публічно присягнути, що ніколи не повернеться до Кут. Так забажав Клим. Клим відчинив дверцята, і мандатор виліз із сажу. Тричі підняв догори пальці, тричі присягнув тремтячим голосом. Вірменські хлопці реготали, щось собі белькотіли та приговорювали хрипкими голосами. А старі вірмени дивилися так, ніби були збентежені та, з чемності, прикро вражені, хоч добре знали мандатора. Мандатор, ступаючи непевним кроком, зник у галасливому натовпі.

Так закінчився похід Василюкових юнаків на Кути.

Ґаздівська рада

Коли пан Осьвєнцімський повернувся в гори, відразу взявся до роботи. Усі плаї, що ведуть униз, наказав поперекопувати ровами, позрубувати великі дерева та завалити колодами переходи, а в лісах поробити засіки. Так що звідти навіть вийти було важко, не те щоб якесь військо з долів могло сюди дістатися. Пильнували перевали, пильно стежачи, чи не наближається хтось із долин. Ночами палили чуги, подавали один одному знаки вогнем. Чекали, поки повернеться Дмитро, чекали, які вісті принесе з Туреччини, які дасть накази.

Розповідають, що в той час Осьвєнцімський потихеньку знюхувався з панами із двору у Криворівні, що разом радилися. Інша річ, що ті двірські пани якось не надто поспішали відкрито виступити проти цісарського закону та проти урядів. Хоча про дідича було відомо, що колись давніше він чинив їм опір. Тепер було видно, що чекали ще на щось. Безперестанку слали гінців з листами кудись аж до Станіславова. Бо цілий час ходили чутки про якихось безбожних французів. Що не шанують цісаря, погрожують йому, що зухвало пхаються в цісарську спадщину.

А коли Дмитро нарешті вернувся з