Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

– У сні маленький Ісус-Дитина так їй випоминає: Ти спиш, матінко, мук моїх не чуєш, моїх ранок не бачиш.

До того часу серед пушкарів панувала тиша. Та раптом сходками вилетів мандатор, оточений, наче обручем, кутськими посіпаками, накрившиголову двома грубими коцами. Опам’яталися пушкарі, підсадили мандатора на мур. А потім самі почали поволі крадькома тікати через мур до городів, кидаючи важчу зброю. Молитва говорила:

– Двоє старців святих Петро і Павло книгу тяжку читають, Дитину-Ісуса просять, благають.

А тут бряжчали пістолети та кріси, що їх кидали на подвір’я.

А коли Дмитро вимовляв слова:

– Чи старий, чи малий, чи глухий, чи сліпий, чи грішний,

– не було вже пушкарів на подвір’ї, і тільки десь за муром чулися глухі кроки втікачів.

Дмитро закінчив:

– Ворота пекельні закриє. Навстіж брами небесні отворить, хто хрестом гордиться, перед хрестом кориться.

А навколо була вже така тиша, як у церкві. Без пострілу, без галасу, навіть без злості зникло все посіпацтво, мов упирі, яких однією тою запашною молитвою обкурили… Немов дзвонами видзвонили, трембітами витрембітали. Тільки на піску на мандаторськім подвір’ї лишилося багато крові. Власне, так оті упирі, що схожі на криваві бульбашки – димала, після прокляття тріскають і залишають криваві плями. Юнаки промовили Отченаш тричі, як і було сказано.

Тихо і пусто було на подвір’ї мандаторії. Щораз ясніше ставало надворі, і щораз голосніше долинав гомін з вулиці. Усе товариство, зібравшись купами, йшло від берега і галасувало. Вулиці шуміли, неначе буря, відлунюючи дику пісню:

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?

Як у наших буковинках зеленого листа.

Потім усі відпочивали у мандаторії. Влаштували собі привал. Занесли Чупрея на м’яке ліжко. Послали по військового лікаря. Хтось спав, а інші тим часом розбивали катівні.

Лише Клим не спав і катівні не розбивав. Шкода йому було отак просто відпустити мандатора. Він мав із собою саж, на який десь надибав, нишпорячи містечком. Той саж він відразу призначив для мандатора. То була велика клітка для курей, що стояла на коліщатах, мов на візку. Взяв той саж на плечі та й подався городами на розвідини. Надворі вже зовсім розвиднилось, коли далеко в садах під Тюдовом, у якійсь сторожівській буді, що ховалася в гущавині заростів, він знайшов сплячого мандатора, вимученого трудами, блідого як труп. Поруч у траві спали два пушкарі. З якою ж охотою всадив би Клим кривого ножа у ті псячі мандаторські груди! Але Клим, хоч і був першим розбіякою, належав усе ж таки до старшини опришків, а ще й мав совість. Совість, звичайно, не перед оцим от гімнородцем, а перед своїм вождем, ватажком. Бо хто знає, що там замислив ватажко. Він, Клим, знищить тут це посіпацьке помело, а Дмитро з тим панським цісарем уже не домовиться. Ні, то ні! Але мусить собі з ним побавитися.

Він тихо підкрався й ударив бардкою, аж будка розлетілася. Мандатор зірвався на рівні ноги і тут же впав зі страху. Але один раз крикнув. Пушкарі прокинулися і втекли тихо, як духи. Коли зомлілий мандатор лежав у будці, Клим розрубував дошки над його головою. Лиха то була, недобра та світанкова година для мандатора. Як страх звалив його у забуття, так тепер наново привів до тями. Напівсидячи, напівлежачи, він то закривав руками обличчя, то відкривав і простягав руки, дивлячись із тихим благанням, без надії. Клим на хвильку відійшов, а мандатор підхопився та, ставши на коліна, стежив за ним із жахом. Клим тим часом притягнув саж на колесах. Похмуро і мовчки відчинив дверцята, вказуючи пальцем, звелів панові мандаторові залазити туди. Бідолашний цісарський слуга, не знаючи, що з ним діється, повільно заповз рачки до курячої клітки. Клим зачинив дверцята, закріпив їх кілком і рушив. Посеред ранкової тиші дерев’яні осі та коліщатка сажу ойкали, стогнали і квилили під тим тягарем такими жалісними голосами, ніби сама душа мандатора виспівувала свою недолю.

Розбивати катівню виявилося справою нелегкою. Ключники та посіпаки повтікали разом із мандатором. Тож довелося бардами розбивати двері, трощити і виривати замки. Дмитро сам не байдикував, та й інших запрягав до роботи. Дехто, однак, уже непритомнів від утоми, а інші ще перед тим десь розійшлися містечком. Не один зморений, важко працюючи, проклинав тих цісарських лютерів, що так уперто трималися. Де ж таке видано – так довго воювати?! Але ті швабські колоди стирчали б там і цілий тиждень без слова, без їдла, якщо б їх було більше. Безбожний народ! І таке відпустити звідси живим? Інші нарікали: що це за новий спосіб поночі воювати. Тільки махати бардою і навіть не додивитися добре, де та собача голова посіпацька, щоб її рубонути. І врешті, що ж то за честь ночами битися? Адже співається: «Аби в місті погуляти – та серед полудня».

Врешті повідкривали всі камери. Після звільнення в’язнів, після того, як розбили ланцюги, катівню підпалили, і тоді ж Дмитро підклав у якийсь із льохів барильце баноса. Гримнуло по-справжньому: катівня злетіла в повітря. Тепер знову стало весело. Люди раділи, в’язні плакали, і всі разом повклякали й молилися, коли крилатий вогонь гуляв собі, тріпотів крилами, грав і виспівував веселенько там, де недавно не один невинний, прикутий до підлоги, гнив у власному калі, стогнав і проклинав світ.

А ще Дмитро неодмінно хотів дізнатися, що сталося з Пелехом. Серед звільнених із катівні був Плетінь. Про нього було відомо, що він був побратимом Пелеха. Було дивно, що, хоча його тримали у катівні, він не був прикутий ні до стіни, ні до підлоги. А камера, в якій його ув’язнили, не була ні темною, ні вологою. Дмитро зрадів Плетіневі, розповідав йому, що зробив цю велику геройську виправу, щоб вимести посіпак, щоб помститися за Пелеха, щоб звільнити його, Плетіня, та інших. Питали його про Пелеха, але Плетінь не міг нічого сказати. Був мовчазний, сумний, наляканий. «Видно, що катівня відібрала бідакові розум і мову, – думав Дмитрик, – бо навіть від доброї горілки відмовився». А той Плетінь такий був: невеличкий, худий, ясноокий, тихий і млявий. Очі завжди мав опущені, як соромлива дівчина. Тільки часом кидав спідлоба швидкий, нажаханий погляд. І знову опускав невинно очі. Розгніваний був Василюк, що такого неборака тримали в катівні.

Нарешті Чупрея перенесли до вірменського купця, на ліжко, встелене козячими шкірами й накрите пуховими перинами. І взялися до того, щоб і мандаторію висадити в повітря.