Віктор Гюго - Трудівники моря

Він вичерпав з човна воду і, коли облегшив його таким чином, місце пошкодження піднялося вище ватерлінії. Потім він одягся, напився води, поїв і відчув приплив бадьорості.

Оглянувши пробоїну при світлі дня, він побачив, що вона вимагала більше роботи, ніж він міг передбачити. То було досить серйозне пошкодження. Жільятові довелося витратити майже весь день, щоб законопатити її.

Наступного дня на світанні, розібравши заслон і відкривши вихід із протоки, одягнутий у лахміття, яке виграло битву з водою, підперезавшись Клюбеновим поясом з сімдесятьма п'ятьма тисячами франків, Жільят, стоячи поруч з врятованою машиною на полагодженому боті, підштовхуваний попутним вітром, по прекрасному, спокійному морю покинув Дуврський риф. Він узяв курс на Гернсей.

Якби в той час, коли він відпливав від рифу, хтось виявився б поблизу, то почув би, як Жільят затягнув упівголоса пісеньку Славний Данді.

Теперішній Сен-Сансон — майже місто; сорок років тому він був майже селом. Настала весна, і люди вже не засиджувалися допізна, як узимку, вони лягали тільки-но посутеніє. Сен-Сансон був стародавньою парафією, яка зберегла звичай подавати сигнал «гасіння вогнів», отже, свічки там задували рано. Мешканці йшли на спочинок і вставали з постелі разом з сонцем. Старі нормандські села брали приклад з курників.

Варто звернути увагу на те, що мешканці Сен-Сансона, за винятком кількох багатих міщанських родин, були каменярами і теслями. У порту Сен-Сансон лагодять кораблі. Цілими днями тут ламають камінь або отесують колоди; тут цюкають сокири, там чути удари молотків. Постійно обробляють дубову деревину і граніт. Під вечір люди падають від утоми і засинають, як убиті. Після важкої праці міцний сон. Одного разу на початку травня, подивившись на місяць, що піднімався між деревами, і прислухавшись до кроків Дерюшетти, яка гуляла одна в саду, насолоджуючись вечірньою прохолодою, мес Летьєрі повернувся в кімнату, що виходила вікнами на порт, і ліг спати. Дус і Грас уже заснули. Все спало в оселі, крім Дерюшетти. Спав увесь Сен-Сансон. Двері й віконниці скрізь були зачинені. На вулицях — ні душі. Поодинокі вогники, нагадуючи готові заплющитись миготливі очі, подекуди забарвлювали червоним віконця на піддашшях, чим сповіщали про те, що й слуги вкладаються спати. Минуло вже чимало часу відтоді, як вибило дев'яту на старій римській дзвіниці, обвитій плющем. Вона поділяла з церквою Сен-Брелад, що на Джерсеї, чудернацьку честь мати одну й ту ж знаменну дату з чотирьох одиниць — 1111, яка означала тисяча сто одинадцятий рік.

Популярність меса Летьєрі в Сен-Сансоні залежала від успіху його починання. Замість успіху сталася катастрофа, замість популярності утворилася порожнеча. Треба думати, що нещастя — хвороба невідступна, що невдахи заражені чумою, так швидко вони потрапляють у карантин. Синки багатих родичів стали уникати Дерюшетти. Відокремленість «Оселі відважних» від містечка була така велика, що тут навіть не знали про винятково важливу подію, яка того дня сколихнула весь Сен-Сансон. Парафіяльний священик, превелебний Ебенезер Кодре, став багачем. У Лондоні недавно помер його дядько, високоповажаний декан Сент-Асафа. Звістку привіз поштовий шлюп «Кашмір», який прибув того ж ранку в Сен-Сансон з Англії; щогла «Кашміра» бовваніла на рейді. «Кашмір» мав вирушити назад у Саутгемптон завтра вранці. Подейкували, що він мав забрати з собою його превелебність парафіяльного священика, терміново викликаного в Англію, щоб він був присутній на офіційному розкритті заповіту покійного і для інших нагальних справ, зв'язаних з одержанням великої спадщини. Весь день у Сен-Сансоні гуло, як у вулику: «Кашмір», превелебний Ебенезер, його покійний дядько, багатство, від'їзд щасливця в Лондон, можливе його підвищення по службі в недалекому майбутньому — все це було предметом нескінченних пересудів. І тільки в одному домі — «Оселі відважних» — ніхто нічого не знав, і, отже, не було ніяких розмов. Мес Летьєрі кинувся на свій підвісний лежак, не роздягаючись. Після катастрофи Дюранди лягти на лежаку було його єдиною втіхою. Розтягнутись на своєму ложі — до цього вдаються всі в'язні, а мес Летьєрі був в'язнем власного горя. Він лягав, і це було для нього перепочинком, передишкою, припиненням напливу важких дум. Чи спав він? Перебував при ясному розумі? Ні. Ось уже два з половиною місяці — бо якраз минуло два з половиною місяці від дня, коли трапилося лихо, — мес Летьєрі жив немов сновида. Він ще не прийшов до тями. Був у тому складному, непевному стані, в який потрапляють люди, що зазнали тяжкого удару долі. Його роздуми не були чіткими, сон не був перепочинком. Удень він ходив невиспаним, а вночі начеб і не засинав. Удень він був на ногах, уночі лежав — тільки й усього. Залігши на свою лежанку, він на короткий час забувався, називаючи це сном. Над ним витали і, здавалось, гніздилися в ньому самому химери; нічний туман, переповнений розпливчастими образами, сповивав його мозок; імператор Наполеон диктував йому свої мемуари, десь узялося кілька Дерюшетт, якісь дивовижні птахи сиділи на деревах, вулиці Лон-ле-Соньє перетворилися в гадюк. Кошмари були перепочинком після тяжкого почуття відчаю. Ночі минали в мареннях, а дні в дрімоті. Іноді він залишався на весь час від обіду до вечора в своїй кімнаті біля вікна, котре виходило, як уже згадувалося, на порт. Спершись ліктями на кам'яне підвіконня, обхопивши руками голову, повернувшись спиною до всього світу, він втуплював погляд у старе залізне кільце, вмуроване в стіну його дому, за кілька футів від вікна, де колись пришвартовували Дюранду. Дивився, як іржа поступово вкривала кільце.

Життя Летьєрі перетворилося в пустопорожнє животіння.

Таке трапляється з наймужнішими людьми, коли вони втрачають ідею, яка надихала їх. Це наслідок порожнечі