Віктор Гюго - Трудівники моря

вітер, гроза, спрут — все це ніщо супроти пробоїни. Можна було знайти захист від усього, і Жільят знаходив його: проти холоду — вогонь, проти голоду — скойки на скелях, проти спраги — дощ, проти труднощів урятування машини — майстерність і мужність, проти припливу і бурі — хвилеріз, проти восьминога — ніж. Проти пробоїни в човні — нічого.

То був зловісний останній привіт урагану. Остання сутичка, зрадницька вилазка, підступний напад переможеного на переможця. Тікаючи, буря пустила в нього цю стрілу. Відступаючи, вона поверталась чолом до ворога і продовжувала разити. То був удар з-за рогу, завданий безоднею.

Можна побороти бурю, але як боротися з водою, що просочується!

Якщо затичка не витримає, якщо пробоїна відкриється, ніщо не допоможе: човен піде на дно. Пов'язка зсунеться із скривавленої рани. А досить боту з його вантажем, з поставленою на нього машиною піти на дно, і підняти його звідти буде неможливо. Два місяці шляхетних титанічних зусиль зведуться нанівець. Починати все знову немислимо. У Жільята не було більше ні кузні, ні матеріалів. Може, на світанку він побачить, як уся його праця повільно й безповоротно порине в безодню. Як страшно відчувати під собою прірву! Безодня тягла його до себе.

Море проковтне човна, і йому залишиться одно: вмерти від голоду і холоду, як це сталося з тим, хто, зазнавши корабельної катастрофи, вмер тут, на стрімчаку «Людина».

Два довгих місяці духи й ангели невидимого світу, які витали тут, бачили два ворожих стани: в одному — безмежні простори, хвилі, вітри, блискавиці, сили стихії, в другому — людина; в одному — море, в другому — душа; в одному — безконечність, в другому — атом. І сталася битва.

Але, можливо, ця чудова перемога даремна.

Нечуваний героїзм завершився немічністю, закінчився відчаєм жахливий бій, прийнятий на себе людиною, битва між Нічим і Всім. Іліада, втілена в одному героєві.

Розгублений Жільят дивився в простір.

На ньому навіть не було одежі. Він стояв голий перед безмежжям.

І ось, пригнічений цією незнаною величчю, не знаючи більше, чого від нього хочуть, перед обличчям невблаганної темряви, в гуркоті океану, хвиль, прибою, клекотливих валів, шквалів, під туманами, на вітрі, відданий на поталу неосяжної розпорошеної сили, під таємничою небесною твердю — царством крил, світил і вимерлих світів, перед волею, котра, можливо, керує незмірною могутністю стихій, бачачи довкола себе і під собою океан, а над головою сузір'я і бездонне небо, Жільят відмовився від боротьби, опустився на скелі, ліг навзнак, обличчям до зірок, і, переможений, склавши руки перед грізною глибиною, крикнув у безмежжя: «Пощади!» Повергнутий на землю неозорістю, він молився до неї.

Він був один на скелі, вночі, посеред моря, знемагаючи від виснаження, як уражений громом голий гладіатор на арені цирку; лише замість цирку перед ним була безодня, замість хижих звірів — пітьма, замість очей публіки — око невідомого, замість весталок — зорі, замість цезаря — бог.

Йому здавалося, ніби він розчиняється в холоді, втомі, безсиллі, в благанні, в мороці, і очі його заплющились.

VIIІ. Незвідане почуло

Минуло кілька годин. Зійшло сліпуче сонце.

Його перший промінь освітив нерухому людську постать, що лежала на вершині Великого Дувру. То був Жільят. Він усе ще лежав на скелі. Задубіле оголене тіло більше не тремтіло. Заплющені повіки були мертвотно-бліді. Важко було б сказати, чи це жива людина, чи труп. Здавалося, сонце розглядало його.

Якщо ця оголена людина й не була мертвою, то все одно настільки близькою до смерті, що один подув холодного вітру міг перервати її життя. І вітер подув, але теплий, живлющий; то був весняний легіт травня. А тим часом у глибокій синяві неба піднімалося сонце; його навскісне проміння загорілось багрянцем. Світло стало теплим. Воно огорнуло Жільята. Жільят не ворушився. Якщо він і дихав, то таким слабким диханням, що воно ледве-ледве затуманило б дзеркало.

Сонце сходило все вище й вище, і його промені стали прямовисніше спадати на Жільята. Вітер, який спочатку був тільки теплим, тепер обдавав спекою. Застигле голе тіло й далі було незрушне, одначе шкіра трохи порожевішала. Сонце, наближаючись до зеніту, кинуло прямий промінь на майданчик Дувру. З висоти щедро полилося чудодійне світло; воно стало ще яскравіше, відбившись у дзеркальній гладіні моря. Скеля прогрілась і зігріла людину. З грудей Жільята вирвалося зітхання. Він був живий.

Сонце й далі пестило його в своїх гарячих обіймах. Вітер, тепер уже літній, південний, віяв на Жільята теплим м'яким диханням. Жільят поворухнувся.

Море було невимовно спокійним. Воно, наче ненька, тихесенько заколисувало дитину. Хвилі наче погойдували риф.

Морські птахи, Жільятові знайомі, тривожно літали над ним. У їхній тривозі не було й сліду колишнього дикого страху. У ній чулася зворушлива, майже братерська турбота. Вони стиха покигикували. Птахи ніби кликали його. Одна чайка, очевидно, дуже призвичаєна до Жільята, сіла біля нього, наче свійська. Вона немов щось казала йому. Але він, здавалося, не чув нічого. Тоді вона стрибнула йому на плече і обережно клюнула в губи. Жільят розплющив очі.

Птахи, задоволені, хоч і налякані, полетіли геть.

Жільят звівся на рівні ноги, потягнувся, як пробуджений лев, і, підбігши на край майданчика, заглянув униз, в ущелину між двома Дуврами.

Човен стояв на місці непошкоджений. Пластир витримав: отже, море обійшлося з ним не надто жорстоко. Все було врятоване.

Жільят більше не почував себе втомленим. Його сили відновилися. Запаморочення виявилося глибоким сном.