Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

- Ні, сонечко, я в порядку, ліпше оглянь його.

Стів досі намагався віддерти від себе залишки того павутиння але не відмовився від огляду і навіть не відвертав погляду коли нелюдка поставилась до нього абсолютно по-людськи.

Марії навіть здалось ніби він милується її красою. Що він насправді думав коли вдивлявся у її бліде але все ще вродливе личко, не відомо навіть мені, але за фактом огляду було встановлено що мисливець якимсь дивом уник поранень.

- То як пройшла місія? - запитала вампірка після того.

Кайла змовчала, Стів відвернувся, сам Франц дивився в підлогу а Ітан лиш мовив:

- Повністю провалена, - наче і злим тоном а наче і байдужим, та обличчя у нього було недобре.

Наступного дня перевертні вже були повністю зцілені і здорові, старший і однорукий перевертень прийшов до молодшого в плавильню для розмови, знав що його не підслуховують ні Марія ні Стів але все одно провсяк випадок говорив рац’хьорраном:

- Одразу кажу, я не вважаю тебе винним у тому що вчора сталося. Не буду сварити, не для того прийшов та і бачу що ти сам себе картаєш, то знай що винен не ти... а я.

Франц підвів голову і з жалісливими очима спитав:

- У чому ж ти можеш бути винен, бос?

- Був неуважним до тебе, моя жага помсти надто мене поглинула і я навіть не помітив що діється з тими, хто мене оточує, вибач за це, - замовк наче чекаючи що може відповісти арахнантроп але хлопець і собі мовчав. - Як давно до тебе повернулись приступи, такі сильні і такі часті?

Той знов опустив очі.

- Як пані Рени остаточно не стало.

- Вона тобі подобалась? - обережно спитав однорукий.

- І так і ні. Пані була цікавою як особистість, як якась загадка, як щось неземне, розумієте?

Ітан кивнув, так, він як ніхто розумів його. І досі не міг змиритися з тим, що її нема.

- Завжди мовчазна і така наче собі на умі. Фізично вона теж була гарною але не збуджувала мене, і близько не така сексуальна як Кайла але з вами, бос... ви наче довершували одне одного як дві шкаралупки з інь і янь, - вожак навіть не очікував від нього такої поетичності але бачив як у хлопця навертаються сльози і не розумів чому... чому у нього вони теж нагортались. - Коли ви вдвох були разом, працювали чи просто балакали чи тренувались чи медитували, ви всміхались один одному, навіть під час сварок, ви були щасливі разом, розумієте? А тепер ви, бос, лишились самі і мені це крає серце, я ще може доб’юсь Кайли а ви вже ніколи не повернете її і не будете щасливі. Через це я і не можу тримати себе під контролем, навіть спілкування з духами не допомагає.

Ітан Метью Міллер стояв наче вкопаний, ця розмова, написана мовою перевертнів дала йому зрозуміти одну просту річ а разом з тим і складну мов лабіринт зітканий з павутини.

 - Вибач мене... ходи сюди, - він розгорнув свою руку.

Франц нерішуче підійшов і раптом опинився в обіймах сильної, мужньої руки. Ведмідь пригорнув його до себе як сина.

- Дякую тобі, Франц, дякую, ти став мені родиною... і я люблю тебе як молодшого брата.

Тепер і Франц обійняв Ітана, міцно, рішуче... і заплакав, як дитина, як дівчинка, як нюня але обом перевертням було байдуже, вони стали сім’єю. І не важливо що у тому ж Боворді у павука були його справжні батьки. Вони не дуже-то і сумували за сином, котрий переїхав на звалище бо поставили на ньому хрест через його наркоманію а знайшлась людина котра не картала за минулі звичку і котру він сам любив як старшого брата.

- Завтра ми рушимо на останній об’єкт, я не можу тебе взяти, сам розумієш, - крізь скупу чоловічу сльозу казав однорукий.

- Так, - відповів йому дворукий.

Пізніше вони обидва ввалились в сторожку, вже без сліз але в дужих обіймах стиснули Марію і навіть Стіва, щось собі торочили про родину але обидва забули що ні вампірка ні мисливець не розуміють рац’хьоррану.

***

Вже минуло пів року з наказу Люція якомога швидше захопити звалище в Боворді. Що б зробив падший ангел, якби згадав про цей свій наказ раніше? Певно б розлютився як і будь який інший начальник але то був Люцій і він вмів чекати, загалом він мав своєрідне поняття часу.

- Панове, як ви обидва знаєте, - мовив він. - Я був першим гріхом і першим провокатором у цьому світі, коли ще тільки родились прадавні люди із мавп і бабуїнів, мене вже буле вигнано з раю.

«Невже знов починає свої байки, старий дід та й годі», - глузливо думав Орфейн а сам лише улесливо кивав своєю хмарою.

Самуїл натомість не зводив погляду з праотця, йому було байдуже скільки разів він почує ту історію, до праотця завжди треба було ставитись з повагою. Цього він вимагав від себе і від своїх людей.

- Був я зігнаний на землю... хто це з вами? - перервав свою історію Люцій, бо звернув увагу свою зі стелі до столу і побачив їх. - Хто ці два паскудні Адами і... Єва?

- Мої найліпші офіцери Барт Парсонс і Пітер О’Брайен, - відзвітував диявол.