Радек Рак - Порожнє небо, Радек Рак

— Кажу — давай. Ту, що за пазухою ховаєш. Я тебе, шельмо, знаю. І знаю, що маєш її. Тверезим додому повернешся, про все добряче подумавши. П’яний замерз би — і було б два трупи. Сумління іншим разом заллєш. Ну, давай уже.

Григор неохоче дістав з-під кожуха другу пляшку, приклав батькові до рота. Іван ковтав голосно, наче индик, паленка текла йому бородою.

— Досить, батьку, ригати будете.

— Я звуся Іваном Мровлею, — швидко виплюнув із себе старий, бо язик у нього ставав уже кілком. — Я не ригаю від горілки. До дна.

І пив. Думки в його голові спліталися в безладну купу, серце калатало швидко, надто швидко, а картинка перед очима Івана темнішала та хилиталася з боку на бік.

— Скажи матері, що добра з неї баба, — пробелькотів Іван. — От тільки страшна курва.

Не помітив того, як Григор пішов. У голові шуміло, хоча, може, це шуміла тиша в долині Помирок.

— Я звуся Іваном Мровлею. Я писав ікони та бився у тій битві, в якій Бог загинув від Союзу, — він звісив голову, наче загнаний кінь. Щось лупало в ній, билося зсередини в череп. Може, думки. Може, страх. Може, життя Івана, мале й тверде, наче горіх. — Страшна курва. А хуй там їй в сраку. В сраку, Боже. Я звуся Іваном Сємьоновичем Мровлею.

Мороз пахнув сіллю та свіжою постіллю.

* * *

Іван падав. Котився, летів у чорноту. Відчував запах очерету та гіркої домашньої горілки, шлунок підступав до горла. Щось стискало скроні, наче ковальські кліщі, ще трохи — і голова розколеться, ніби зотліла маківка. І щоразу, коли чорнота от-от уже мала поглинути його, щось знову шарпало його вгору і у світлість, на поверхню. Під сіре небо, в білу смерть Помирок. Іван тоді водив навколо непритомним поглядом, белькотів, лускали на губах пухирці слини. Страх стискав нутрощі залізною долонею.

Тоді він відпускав світ із рук і знову провалювався в ніч. За якимось разом з глибини Помирок вийшла до нього Когоричка. Торкнулася долонею щоки Івана; дотик її палив, наче вогонь.

— Іванку, Іванку, — прошепотіла дівчина мало не уста в уста.

— Геть, відьмо, — прохрипів він. — Вона мертва. А я маю дружину. Курву, бо що ж. Але — дружину.

Когоричка злетіла в тріпотінні своїх крил, а Іван знову поринув у темряву.

* * *

Пізніше прийшов біль вух, долонь та стоп. Не свербіло, не пекло, біль приходив без жодного попередження. Спочатку він з’являвся, лише коли Іван повертався у світ; пізніше дотягувався до Івана навіть на дні несвідомості, там, звідки немає вже куди втікати.

Я помру, думав старий, і страх заморожував йому кров та вагарем лягав на груди. Нічим не допомагало те, що одного разу він уже помирав. Помирання завжди страшне, і цього не можна навчитися. Він намагався шарпатися, рвати мотузку, але тіло вже не було до кінця його тілом і не хотіло слухатися. Рухалося ліниво, важко та інколи — наче проти волі, як уперта велика тварина, яка не бажає коритися людині. Дурнувате, нерозумне тіло навіть не намагалося кричати та гукати на допомогу.

* * *

— Його ніде немає.

Коли Іван Мровля розплющив заліплені льодом очі, то помітив біля себе старця в лахмітті, із порослою мохом бородою, що сягала мало не до землі.

— Його ніде немає. У світі, в засвіті. Ніде, — повторив той.

— Батьку…

— А ти, Іване, дурнуватий, як завжди. Голова в тебе посивіла, а розуму як не було, так і немає. Мабуть, це в тебе від старої, бо точно не від мене. Ніхто в Мровлему роду ніколи на Помирки нікого не водив, важко чи ні нам велося, але якось ми виживали. Один дурнуватий Іванко дав себе сюди затягнути, наче цап.

Сємьон Мровля видобув з-за пояса кривий цизорик та перетяв мотузки. Іван був такий задерев’янілий, що лише по якомусь часі підігнулися під ним коліна і він впав обличчям у сніг. Батько присів над сином та взявся поволеньки розтирати змертвілі ноги і руки. Коли відпали два почорнілі пальці та шматок вуха, Іван не відчув болю; було в цьому навіть щось близьке до полегшення, наче він позбавлявся непотрібного тягаря. Коли ж батько укрив обох їх важким платтяним плащем, коли глитнули вони сливовиці з однієї пляшки, наповнила Івана така благодать, що він не мав би нічого проти, якби відрізали йому до решти руки та ноги, а наостанок ще й голову.

— Але ж ви, тату, померли.

— І що з того? Ти також помер, — відповів Сємьон, а Іван не мав відваги запитати, чи йдеться тому про смерть у палаючій церкві, чи, може, він помер ще й вдруге, тут, на Помирках.

— Я поховав вас біля мами. Але домовину зробив нову.

— Зух хлопець. Веди до тієї могили. Треба вже мені спочити.

Тож вони пішли через ліс, надалі накриті одним плащем. Сємьон горбився так, що виглядало, наче вони одного зросту. Здавалися братами, а не батьком із сином, неможливо було сказати, хто із них старший. Ніч висіла над світом похмура та цупка. Вдалині вили вовки, але жоден із них не наближався до Мровлів. Може, лякалися запаху плісняви та смерті, що тягнувся за ними, а може, шкода їм було сил на такі неласі шматки.

На цвинтар вони дісталися вже вдосвіта. Разом відхилили двері з жорняку й кількома сходинками зійшли на дно могили. Сємьон зітхнув, погладив зотлілу домовину, в якій лежала його дружина, а тоді відчинив свою, вмостився зручніше, клунок із власним прахом поклав собі під голову.

— Зачини, Іванку, вхід, бо тягне. Спимо! — сказав так і опустив над собою віко домовини.

Тож Іван зачинив могилу зсередини, а потім закутався в батьків плащ та вклався спати попід стіною.

* * *

У могилі чути все. Кожен спокійний подих землі, кожний удар її темного серця. Коріння дерев та трав, що повзуть до води. І те особливе, таємниче тремтіння, коли земля розігрівається весняним сонцем, коли тягнеться до того чарівного тепла. Власне, саме ця земля пробудила Івана Мровлю.

Світла він не побачив, але виразно відчув тепло. Тепло та молоде життя, швидке пульсування крові. Весну. Земля пробуджувалася, поверталася з країни смерті. Іван також повернувся; м’язи в нього боліли від надто довгої нерухомості. Він розпрямив спину: хребці із хрускотом повернулися на своє місце.

Іван Мровля штовхнув двері могили і вийшов на світло. Назовні весна дихала зеленню, цвинтарна трава