Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

сад у сорочці з павутини й імли або з пелюстків осінніх квітів. Якось з’явилася зовсім гола. Зручно розсілася на плетеному кріслі на веранді. Принесли каву у голландських філіжанках, а дідич Вікторин і хтось із його достойних гостей, якийсь Потоцький чи інший Сангушко, навперебій прислужували Мальві, підсуваючи їй чи то цукор, чи то зацукровані фрукти, чи то солодощі з найвідоміших тарновських цукерень, а то ще щось. Мальва їла і їла непристойно багато, але нікого це не дивувало й не обурювало.

Куба швидко пішов звідти. Такими вже є закони світу, що хам мусить терпляче зносити всі кривди, але не має потреби страждати понад міру. Парубок повернувся до господи й узявся допомагати оббирати яблука на струделі. Замкнув свою голову й замкнув свої думки. Аби лиш не думати про Мальву.

До пізньої ночі перевертався у своєму барлозі й не думав. Пережовував те своє недумання, наче то було гірке вербове лико або клей, виготовлений з копит худоби. Якби мав серце, певне, кололо б його, а може, переривчасто калатало; але не мав, у грудях була тиша, глуха, як осіння ніч або як могила.

Йому здавалося, що він не спить, поки не вирвав його зі сну шелест за вікном. Шелест і тихі кроки, наче ходив хтось, хто прагне залишитися нечутним, але не може рухатися достатньо тихо. У такий спосіб ходили утримувані для забави в домі Богушів коти, які ніколи не мусили полювати.

Куба помітив Хану, коли вона стала у вікні. Її бліде обличчя, обрамлене сплутаним волоссям, мало в собі щось місячне й немовби блищало тьмяним блиском. Хлопець перевернувся на другий бік і вдавав, що спить, але весь час відчував на собі її пекучий погляд.

— Іди собі, — буркнув через плече.

Вона не могла почути, бо не чув того навіть Старий Мишка у ліжку поряд. Може, однак, у засвітах усе чути краще, бо вона відступила, і Куба не бачив її більше тієї ночі.

Наступного ранку хлопець вигріб з-під сінника серце Хани. Відколи його отримав, не приділяв йому багато уваги. Воно вже встигло покритися павутинням і кошлатою цвіллю, а миші й хробаки повиїдали в ньому діри. Він загорнув ті рештки в шматину й поніс на жидівський цвинтар раннім пополуднем, коли ще було видно.

Цвинтар ховався серед голих кущів бузку біля дороги до Гожейової. Стояв у заростях, не впадаючи у вічі, як щось, чого слід стидатися — як нешлюбна дитина чи парші на тілі.

Куба відшукав могилу єврейки не без складнощів, бо більшість мацев[6] були дуже схожі одна на одну. До того ж Хана не мала ще плити. Лежала під пласким горбиком неозначеної землі, наче то не людину там поховали, а тварину. Хлопець зиркнув ліворуч, зиркнув праворуч — нікого. Тільки вітер у гілках, сухий і м’який, такий, який буває восени. Жовто-зелений дятел вистукував по корі бузку. Не було на світі ніяких інших звуків.

Парубок голіруч почав розгрібати глинисту землю могили. Працював швидко, раз по раз оглядаючись. Нарешті вдалося йому викопати ямку завглибшки з лікоть. Поклав у неї марні залишки серця Хани, засипав, старанно притоптав і затягнув нагору пагін плюща, який розрісся тут по всьому цвинтарю.

Дятел раптом зірвався з реготом і зник у заростях. На протилежному боці цвинтаря стояла Хана й придивлялася до Куби, попри те що сонце стояло ще високо і духи не повинні з’являтися о цій годині.

— Готово, — нервово кинув він. — Ми квити.

А Хана сумно похилилася й згорбила плечі, так що чорне волосся зовсім закрило її лице. Повільно підійшла до могили, зупинилася біля неї і зникла, наче її ніколи й не було. І зробилося дуже холодно.

XVI. ПРО ЗБИРАННЯ ЛОЗИ

Повідають, що лозу найкраще збирати пізньої осені, бо вербові соки кружляють тоді повільніше, а самі дерева стають сонними й не помічають браку кількох гілок. Бо верби мстиві й мають добру пам’ять.

Коли, однак, настав час зрізати лозу, стало ясно, що в тіло Старого Мишки увійшов рак. Болі повернулися, до того ж такі, що їх не можна було вигнати ані ліками, ані закляттями. Мишка худнув і бліднув, ставав прозорим, як повітря, і здавалося, що перший-ліпший подмух вітру розвіє його, мов імлу. Їв тільки єврейську мацу, розмочену в молоці, бо все інше одразу вибльовував. З правого боку, нижче ребра, виростала у нього тверда ґуля. Що кілька днів ґуля лускала, і з неї текло криваве місиво; Мишку тоді боліло так, що ходив він увесь скорчений, і сміялися з нього хазяйські діти.

На святого Мартина прийшла черга на збирання лози для двору. Іти мали всі, навіть орендарі, але ніхто не нарікав, бо праця була легкою. Пішли також Куба з Мишкою, аби не дратувати пана і наглядача.

У ті дні гостював у Богушів вельможний пан Домінік Рей із поблизького Емауса, великий приятель пана Вікторина. Обидва пани прогулювалися дорогою, вздовж верб-апостолів, і придивлялися до хлопів, які зрізали гілки. Бо то дуже приємна річ — придивлятися до роботи інших.

День був сухий і погідний, чудовий для роботи. Близько полудня Старий Мишка почав, однак, слабнути. Він зблід, чоло в нього зросилося потом, дихання стало уривчастим, зі свистом.

— Гірше вам? — запитав Куба. Старий тільки кивнув головою, бо не міг нормально дихати, тож хлопець посадив його на краю рову. — Сядьте, віддихайтеся трохи.

Парубок вернувся до роботи. Він любив працювати з лозою, любив відчувати під пальцями її шерехату гнучкість. Зрізав швидко, безпомильно вибираючи найкращі пагони й залишаючи надто тонкі й надмірно одерев’янілі. Верби немов самі підсували йому найкраще пруття. Так захопився роботою, що одразу й не почув піднесених голосів. Лишень коли глянув через плече й побачив вельможних панів Вікторина Богуша й Домініка Рея, які стояли разом із наглядачем над скуленим Мишкою, зрозумів, що коїться щось недобре. У своїх обтислих штанах і чоботях з халявами вони нагадували грізних довгоногих птахів, схилених над старим приблудою, як над падаллю.

— … дайте тільки продихнути… добрі панове… бо в животі коле, от тут…

— Я тобі зараз продихну, ледаче ти стерво! — вельможний пан Вікторин з огидою відступили на крок, побоюючись, що Мишка торкнеться їх або чимось заразить.

— Вони ледачі, бо така їхня хамська натура, — сентенційно ствердили пан Домінік. — Ще мій пращур Миколай триста років тому писав був сатири на ледачих хлопів. Нічого від тієї пори не змінилося.

— Я їм покажу сатиру, — товсті щоки Вікторина налилися кров’ю. — Михаїл, п’ять ударів і ще