Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

мовить про людей, яких називає confabulatores nocturni, тобто нічними співрозмовниками: це нічні люди, які розповідають казки, люди, чий фах розповідати казки впродовж ночі. Він наводить один стародавній перський текст, у якому мовиться, що першим, хто слухав таких оповідачів, першим, хто збирав нічних людей, які розповідали йому казки й розважали під час нічниць, був Александр Македонський. Це мали б бути байки. Гадаю, чарівність байок не в моралі. Езопа та індійських байкарів зачаровувало вигадування тварин, які — зі своїми комедіями й трагедіями — поводилися, наче маленькі люди. Моралізаторська ідея додавалася наприкінці: найважливішим було те, що вовк розмовляє з ягням, віл з віслюком, а лев із солов’єм.

Отже, Александр Македонський слухав казки тих безвісних нічних людей, чиїм фахом було їх переповідати, і це тривало довго. Лейн у своїй книзі «Account of the Manners and Costumes of the Modem Egyptians» («Звичаї та поводження сучасних єгиптян») стверджує, що близько 1850 року в Каїрі такі оповідачі зустрічалися доволі часто, їх налічувалося з п’ять десятків, і вони нерідко переповідали історії з «Тисячі й однієї ночі».

Перед нами низка казок — низка, ядро якої, як зазначають Бертон і Кансінос-Ассенс{76}, автор чарівного іспанського перекладу, формується в Індії, а далі потрапляє до Персії, у Персії їх змінюють, збагачують, арабізують; нарешті вони потрапляють до Єгипту. Це відбувається наприкінці XV сторіччя. Наприкінці XV сторіччя їх уперше складають у збірку, і ця збірка походить від іншої, здається, перської «Hazar afsana» («Тисяча казок»).

Чому спочатку була тисяча, а потім тисяча й одна? Гадаю, на це є дві причини. Одна пов’язана із забобоном (забобон у цьому випадку дуже важливий), згідно з яким парні числа передвіщають біду. Тоді почали шукати непарне число і вдало додали «й одна». Якби написали «дев’ятсот дев’яносто дев’ять ночей», ми б відчували, що бракує однієї ночі; а так ми відчуваємо, що нам дали щось нескінченне та ще й з лишком, додавши цілу ніч. Текст прочитав і переклав французький сходознавець Галлан. Розгляньмо, яким є і з чого складається Схід у цьому тексті. Головне, він є, бо, читаючи його, ми почуваємося так, наче перебуваємо у далекій країні.

Відомо, що існують хронологія, історія, але це насамперед західні дослідження. Історій перської літератури чи історій філософії Індостану не існує; немає й китайських історій китайської літератури, бо людей не цікавить послідовність подій. Вважається, що література й поезія є вічними процесами. Мабуть, у головному це має рацію. Приміром, як на мене «Книга тисячі й однієї ночі» (або, як воліє Бертон, «Book of the Thousand Nights and a Night», тобто «Книга тисячі ночей і однієї ночі») була б чудовою назвою, якби її вигадали сьогодні. Якби ми зробили це зараз, то подумали б: яка гарна назва; і гарна вона не просто тому, що красива (як красивою є назва «Сутінки в саду» збірника Лугонеса), а тому, що викликає бажання читати книгу.

У «Тисячі й одній ночі» хочеться загубитися; входячи в цю книгу, людина знає, що може забути про свою нікчемну людську долю; знає, що може увійти в світ, який складається з певних архетипів, але також і з індивідів.

Назва «Тисяча й одна ніч» містить дещо важливе: принадність нескінченної книги. Віртуально, так воно і є. Араби кажуть, що ніхто не в змозі дочитати «Тисячу й одну ніч» до кінця. Не тому, що книга нудна: через відчуття, що вона нескінченна.

Вдома я маю сімнадцять томів перекладу Бертона. Я знаю, що ніколи не прочитаю їх усі, але знаю також, що ночі — ось вони — чекають на мене; що життя моє може бути нещасливим, але ось вони — сімнадцять томів, ось він — різновид вічності у «Тисяча й одній ночі» Сходу.

Як визначити не справжній Схід, а Схід неіснуючий? Гадаю, знання Сходу та Заходу узагальнені, але жодна людина не відчуває себе людиною Сходу. По-моєму, вона відчуває себе персом, індусом, малайцем, але не людиною Сходу. Так само й жоден з нас не відчуває себе латиноамериканцем: ми відчуваємо себе аргентинцями, чилійцями, уругвайцями. Байдуже, просто такого поняття не існує. Що лежить в основі цього? Передусім, ідеться про світ крайнощів, у якому люди або дуже нещасні, або дуже щасливі, дуже багаті або дуже бідні. Про світ владарів, які не повинні пояснювати своїх учинків. Владарів, сказати б, безвідповідальних, як боги.

Крім того, існує поняття захованих скарбів. Знайти їх може будь-хто. І вельми важливе поняття магії. Що таке магія? Магія — це інша причинність. Це уявлення, буцімто, крім відомих нам причинних зв’язків, існує ще якийсь причинний зв’язок. Цей зв’язок може виникати через якісь пригоди, через якийсь перстень, якусь лампу. Ми тремо перстень чи лампу, і з’являється джин. Цей джин — раб, але він усемогутній і виконуватиме нашу волю. І це може статися будь-якої миті.

Згадаймо історію рибака і джина. Рибак бідний, має чотирьох дітей. Щоранку він закидає в море невід. Вже саме словосполучення «в море» магічне, бо переносить нас у якесь непевне, неозначене місце. Рибак наближається не до конкретного, а до якогось моря й закидає невід. Одного ранку він тричі закидає й витягає його: витягає мертвого віслюка, потім битий посуд, зрештою якийсь непотріб. Тоді він закидає невід учетверте (при цьому щоразу бубонить якийсь вірш) і виявляє, що невід дуже важкий. Рибак думає, що в ньому повно риби, але видобуває мідний глек, запечатаний печаткою Сулеймана (Соломона). Він відкриває глек, і звідти піднімається густий дим. Рибак вирішує, що зможе продати глек крамарям, які торгують залізним товаром, але дим сягає неба, гусне й набуває обрису джина.

«Хвала Аллахові та Сулейману, його Пророку», — каже джин. Рибак запитує, чому той згадав померлого давним-давно Сулеймана, адже тепер пророком є Магомет. А ще запитує, чому джин був ув’язнений у глеку. Джин відповідає, що він один із тих джинів, які повстали проти Сулеймана, і той ув’язнив його, а тоді запечатав глек і жбурнув на дно моря. Минуло чотириста років, і джин заприсягся, що віддасть усе золото світу тому, хто його визволить, але нічого не сталося. Тоді він заприсягся, що навчить свого визволителя співу птахів. З плином століть обітниць ставало дедалі більше. Нарешті настала мить, коли він заприсягся свого визволителя вбити. «Тепер я мушу виконати обітницю. Приготуйся до смерті, о мій спасителю!» Цей гнів надає джинові людських рис і робить ледь не симпатичним.

Рибак перестрашений: він удає, буцімто не повірив у цю історію, і мовить: «Ти сказав