Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

Гаряча штучка.

Фоном іноді думки про дружину. Набридливим, безмовним фоном. Нудна. Приторна. Стара вже, хоч скільки витрачає на всі ці процедури. Одне й те саме з нею завжди. Як день бабака якийсь.

А йому хочеться вогню, пристрасті. Щоб бошку відривало. З Оленою такого давно немає.

Увімкнувся телефон. Телефонував батько.

-Так, тату!-взяв слухавку.

-Володю, привіт! Я тут поряд із твоїм рестораном, заїду за п'ять хвилин, пообідаємо разом.

Як завжди, не питав, а констатував факт. Батько в нього прокурор. Профдеформація.

Не дочекавшись відповіді, відрубав зв'язок. Сорокін зітхнув. Що ж… Вибрався із-за столу, пішов до зали. Там сів за свій стіл. Знов недоречно згадав про дружину. Скільки разів вони за цим столиком сиділи. Їли-пили-говорили. Коли з нею було про що говорити.

Рівно за п'ять хвилин батько розгонистим кроком увійшов до зали. Він був високий, лише на кілька сантиметрів нижчий за Володимира, підтягнутий, незважаючи на свої роки, і з суворим і проникливим поглядом розумних блакитних очей.

- Привіт поближче, - сказав, коли вони обмінялися рукостисканням.

Розвалився за столом навпроти і поглянув у синове обличчя. Погляд був гнітючий. Знайомий. Так батько дивився на нього перед тим, як почати сварити за щось.

Офіціант приніс меню та батько обрав страви. За пару хвилин і такі самі, як завжди. Він був із тих, хто не зраджує своїх звичок, тримається за них.

- Ну, розказуй, як справи? Що дружині на День народження подарував? До речі, коли святкувати будемо будемо? Ви так і не повідомили...

Сорокін-молодший завис. Згадав, яке сьогодні число і подумки вилаявся. Він і забув про День народження Оленки. Він взагалі про все забув із Домінікою.

Всередині легенько дряпнуло сумління. Кинув її, виходить, просто напередодні ювілею. Таке собі. А хоча вона сама винна…

-Що мовчиш, сину?-знов уперся в нього поглядом батько.

І Вова зрозумів, що він все знає. Невже Оленка донесла? А що, з неї станеться. Прилипла ж до нього п'явкою.

-Та тут така справа, - пом’явся, повагався...

Четвертий десяток скоро, бізнес свій, а перед батьком як пацан малолітній.

-Коротше, тату, розлучаємося ми з Оленою. Я іншу жінку покохав.

Батько хмикнув. Знає таки. Ну, Оленка. Адже він по-людськи хотів. Бабла б їй залишив, тачку навіть. За вислугу років так би мовити….

-Я знав, що дуже багато попускав тобі... Але що мерзотником виростив таким уявити не міг, - нарешті сказав він.

Слова як потиличник, якими батько грішив у його дитинстві.

-Це життя, тату. Люди зустрічаються, люди розходяться.

-Зустрічайся. Розходься. Але жінку, яку дружиною назвав, від якої роками тільки хороше бачив кидати не смій. Ти взяв відповідальність? Взяв! Так неси її.

-Ти що ж мені пропонуєш? Життя з некоханою жити?

-Некоханою... Пфф. Що таке це твоє кохання? Поки “коханка” вказує на жінку, а як перестало, то все, нема?

Але Вова пропустив слова батька повз вуха. Ці слова. Зачепився за інші й похолов.

-А ти сам що? З однією матір'ю моєю майже сорок років... І на жодну іншу ніколи?

Батько помовчав.

-Було. Вона пробачила. І я їй до скону вдячний буду, а сам до скону собі пробачити не зможу, що повівся на свіже м'ясо.

-Що ти сказав?!-Сорокін-молодший підірвався зі стільця.

Було відчуття, що світ його звалився. Його батьки, їхня родина - непорушна фортеця. Мати свята. Та як він міг? Повестися на якусь бабу.

-Не кип'ятись! Буйний який… Сів!

Він і сів. Точніше впав у крісло. Ноги реально підкосилися. У голові каша. Як він міг?

-Сів і послухав мене: ввечері поїдеш і перед дружиною вибачатись будеш. А тьолку свою щоб послав подалі, це зрозуміло?

-Ні, - випалив Сорокін-молодший.

Випалив і зрозумів, що вперше у житті пішов проти батька. І навіть цього не злякався.

-Тоді забудь, що в тебе батько є.

-А я вже забув. Одразу почув, що ти зрадив мою матір.

Батько лише кивнув. А потім просто встав і вийшов із ресторану. Сорокін-молодший сповз униз по спинці крісла, розтер обличчя руками.

Оленка... Зараза! Невже думала так його втримати?! Реально дурепа….

А батько ... Та як він міг?! Це ж його мати!