Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

Додін неквапом розвернувся й перевальцем рушив до невеличкого гурту, що збігся круж міського голови.

Платонові враз забракло повітря.

Зціпивши зуби, він вільною лівою рукою почав послаблювати вузол краватки. Виходило незграбно, тож поставив порожню чарку на столик, взявся правою. Вузол виявився занадто тугим, чи пальці після розмов погано слухалися — не піддавався. Захопившись, Чечель не одразу помітив поруч Панаса Кругляка.

Гуляв би ти звідси.

Платон ледве стримався, аби не нагнати товстуна геть. Ще й пояснити при тому: задля його ж блага краще триматися один від одного подалі. Перехопив стривожений погляд газетяра, потім — угледів і в нього по чарці в кожній руці. «Наче змовилися», — подумав. А вголос промовив:

— Вас наче образив хто, Панасе Пилиповичу.

— За вас злякався, Платоне Яковичу, — вичавив коротун. — За яким чортом до вас чіплявся його превосходительство?

— За таким, за яким і ви.

— Тобто?

— Знайомитися підходив. Особисто. — Чечель узяв чарку з лівої руки Кругляка. — Хай там як, але я ж допоміг полтавській поліції зловити відомого шахрая. Щоправда, — зітхнув, — уже втрутилися з Харкова. Переспав на нарах, на ранок, мов августійшу особу, провели на вокзал. Але то вже не моя справа. Зі своєю я впорався.

— Дуже вдало ви в нас затрималися.

— Я б так не сказав.

— Я вам кажу. — Кругляк напустив на лице загадкового вигляду. — Не вся Полтава знає, хто ви й чим славно відомі. Та коли я дізнався, що ви в наших краях і ще лишаєтесь, розказав одному доброму знайомому. І він загорівся. Бо тільки ви здатні йому допомогти.

— Чекайте. — Чечель труснув головою. — Виглядає так, наче мене без мене женили. З чого ви взяли, що мене зацікавить ваш знайомий? У мене може бути купа власних справ. Крім того, коли вже в нас від самого початку відверта розмова, ви напевне зрозумієте, чому не можу довше лишатися у вашому гостинному місті.

— Хто сказав — лишатися в місті? — Помітно підпилий Кругляк грайливо моргнув. — Платоне Яковичу, дорогий ви мій, місце, де на вас нетерпляче чекають, — за тридцять верст від Полтави. З влади там тільки урядник, якому не лише до вашої персони — ні до чого нема діла.

— Чекайте-чекайте. — Платон міцно заплющив очі, одразу ж розплющив, труснув головою. — Ви поводитеся так, мосьпане, ніби я вже на щось погодився. Ви ж мене штурмом берете, наче фортецю.

— Ви погодитеся. — Кругляк правив упевнено. — Зараз не до того, не пасує. Завтра зранку запрошую вас до себе на сніданок. Не відмовляйтеся, дружина вже чекає.

— Так не робиться. — Чечель боронився з останніх сил.

— Робиться саме так, Платоне Яковичу. Коли хочеш досягнути мети. Ми домовилися. І давайте до столу, зараз подадуть морозиво й лікери.

Круглякова рука заклично піднесла чарку.

Розділ 6

Садок вишневий коло хати

Полтава, Дальні Павленки[22]

Сонячний ранок не тішив Платона. Підвівся з ліжка, почовгав до запнутого шторами вікна, відсунув їх, аби стало світліше. Теплі промені так ударили в очі, що голова, без того важка після вчорашнього, відгукнулася на світло гострим болем. Знову відгородившись від сонця, Чечель накинув халат, запхав босі ноги в капці й прогулявся до вітру. Як повернувся, попросив покоївку принести холодної, криничної води, бо та, що була в тазу для вмивання, встигла нагрітися. Дівчина в накрохмаленому фартуху зрозуміла стан пожильця швидко, сама набилася допомогти: полила з глечика.

Коли Платон пирхнув, занурюючи лице в повну жменю води, — хіхікнула.

— Смішно їй, — буркнув Чечель. — Скажи краще, хай кави зроблять.

— Можу квасу кислого принести. Журавлиного. З льоху.

— Ну, волочи квас.

Він знову пирхнув, мотнув головою, бризкаючи врізнобіч.

— Чула, Платоне Яковичу, Ідете від нас, — цвірінькнула покоївка.

— Та засидівся.

— А можна... — Вона не договорила, прикусила язичка.

— Що — можна?

Замість відповіді дівчина простягнула чистий рушник. Чечель витер лице, недбало кинув рушника на плече. Боліло трохи менше, тиснуло в скронях. Щоб якось полегшити, Платон примружив очі. Від цього брови теж насупились, і виглядало — він розгнівався. Покоївка тихенько зойкнула, ступила два кроки назад.

— Вибачте, якщо я...

— Та гаразд усе, — заспокоїв Чечель, вимучивши усмішку. — Кажи, чого хотіла.

— Якщо ваша ласка... — Дівчина старанно добирала слова. — У мене є родич. Він фотограф, служить при ательє пана Фрідеталя. Учень його, словом...

— Та сміливіше вже, сміливіше, — підбадьорив Чечель.

— У нас тут у Полтаві теж є ці... Ну, хто на самохідних каретах їздить. Таких, як у вас.

— Це називається автомобіль.

— Знаю, — кивнула дівчина, червоніючи. — У газеті прописали: полтавці хочуть влаштувати від Полтави до Харкова ці... перегони. На автомобілях. Збираються виписати їх аж із Парижа. Є благодійник, який взявся помагати. А тут ви приїхали. У нас у Полтаві мало хто отак на власних самохідках катається.

— Дуже цікаво. Тільки ще коротше говори.

— Вибачте! — Щоки дівчини запашіли ще дужче, очі кліпнули. — Пане Чечель, можна мій родич ваш автомобіль сфотографує? І чоловіків із того клубу поруч із ним. Вони потім із тією фотографією відрядять когось у Париж. Аби знати, який треба вибрати.

Платон усміхнувся у вуса, цього разу — щиро, не натягнуто.

— Так би й одразу. Ну, біжи, гукай свого родича. Тільки хай ваші любителі авто не чухаються. Мені вже їхати треба, чекають.

— Куди вам?

— Пояснили — це якісь Павленки. Хоч місто невелике, та все одно не знаю, де вони і як довго туди діставатися.

— Ой! — Покоївка махнула рукою. — То зовсім близько! Ви на своїх колесах скоро там будете. А я... — Знову пауза. — Якщо хочете... Відпрошуся в хазяїна, скажу — пана Чечеля провести треба. Для вас він мені дозволить, шанований же гість...

Нічого твій хазяїн не знає про свого гостя.

— Покататися хочеш, — не запитав, сказав упевнено.

— Угу. — Покоївка опустила очі.

— Звати тебе як? Бо, каюсь, не знаю.

— Наталка, — писнула дівчина.

— Наталка Полтавка, як же інакше. — Чечель легенько торкнувся її плеча. — Так уже й буде. Біжи, просися в хазяїна. І з