Емілія Дзвінко - Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко

Якщо в ательє назбирується багато замовлень, то я завжди згоджуюся працювати по суботах, бо це для мене додаткові гроші і можливість спробувати ще більше різних видів робіт та вдосконалити навички їх виконання — від пошиття костюмів та суконь до ручної вишивки чи замовлень типу вкоротити, перешити, звузити, замінити блискавку чи ґудзики. Буває різне. Найбільше мені подобається працювати з жіночим одягом — від розробки з нуля до повного пошиття та декорування. Але такі замовлення мені перепадають нечасто, бо їх зазвичай виконують ті, хто працює в "Червоних коралях" на повну ставку, а не так як я — з частковою зайнятістю. Але я не жаліюся, бо мені і так пощастило, що власниця ательє була доброю подругою моєї бабусі і взяла мене до себе підпрацьовувати ще з першого курсу. В "Червоних коралях" мені дійсно добре і легко працювати, можливо тому, що колектив складається з жінок віком 60+. Щирих, професійних і не токсичних. Таке вкрай рідко буває у колективах де одні лише жінки. Я відчуваю себе між ними маленькою дівчинкою, яку люблять, підгодовують, навчають різних технік роботи з тканинами та ручним оздобленням. "Червоні коралі" — це класичне ательє з душею та відмінною репутацією, що здобувалася роками. У нього є велика клієнтська база, яка збільшується за рахунок сарафанного радіо — подруга порадила подрузі а та ще одній подрузі і пішло поїхало. А від недавна клієнти збільшуються ще й за рахунок ведення соціальних мереж, якими я почала займатися три місяці тому за невелику доплату. Нам показувати є що, тож красивого контенту вистачає.  Я багато чого навчилася в "Червоних коралях", але розумію, що мені така модель розвитку в майбутньому не підходить. Я хочу мати власний бренд з лінійками одягу для жінок та чоловіків, а не лише отримувати різні замовлення від клієнтів. Для того, щоб моя мрія стала реальністю мені варто докласти максимум зусиль і таки вибороти грантове місце на магістерській програмі у Французькому інституті моди. 

— Лео, вже час до дому, — вириває мене з думок Валентина Павлівна з котрою ми сьогодні разом закінчували  весільну сукню для нашої постійної клієнтки.  — Ти так зачудовано дивишся на сукню. Певне мрієш про своє весілля?

— Ні, не мрію, — усміхаюся. — Лише тішуся, що ми зробили таку чарівну річ моїми і вашими ручками. — А заміж я не хочу. Мене не спокусить навіть можливість одягнути таку красиву сукню.

— Не хочеш, бо ще не закохана! От як тільки знайдеш свого єдиного, то все й поміняється.

— Закохані не обов’язково одружуються і, навпаки, одружуються не обов’язково ті, хто закоханий, — ділюся своїми спостережннями.

— Ой Лео, у вас в молодих все так складно. Стільки схем понапридумували собі. 

— Що є то є, — згоджуюся з Валентиною Павлівною і вирішую не розвивати далі цю тему. 

Валентина Павлівна лишається закривати ательє. Я прощаюся з нею і вирішую пройтися до дому  через парк. Візьму капучино з вишневим сиропом. Сподіваюся, що сьогодні мені нікого не треба буде рятувати. На устах з’являється усмішка, коли згадую про Поліну. Насправді, попри нашу дивну зустріч, я рада, що все так сталося і ми познайомилися. Своїх людей одразу відчуваєш і Поліна одна з них. 

Я поїхала від Поліни одразу на роботу, бо вже не було часу заїжджати до дому. Так засиділися за серіалами, що сьогодні ледве встали о 10:00. Добре, що хоч поснідали спокійно, без її брата. Гидкий він все таки тип, сподіваюся ми не будемо з ним часто перетинатися. 

Сигнальний звук позаду мене заставляє обернутися. Я не вірю своїм очам, тож обертаюся ще раз. Ні, мені не привиділось Це Кирило. Про вовка промовка, а він тут. Впевнена, що Кирило точно не проїжджав мимо. Оглядаюсь навкруги, щоб оцінити ситуацію. Можливо, він не мені сигналив, а, наприклад, дівчині чи другу. Але крім бабусі з собачкою нікого не має поблизу … то може це його бабуся? Від цієї думки мені стає смішно, бо впевнена, що бабуся Кирила виглядає не так. Я забороняю собі усміхатися голосно і продовжую йти в сторону парку. 

Кирило автівкою наздоганяє мене. 

— Давай підкину тебе до дому і ми нормально поговоримо.

— Нормально — це як?

— Лео, ти розумієш про що я, — злиться Кирило, але продовжує повільно їхати за мною.

— Уявлення не маю, що тобі треба від такої як я.

— Не лукав, ти прекрасно знаєш, чому я тут.

— Як ти вчора сказав, в мене вигляд дівчини для несерйозних стосунків, тож просвіти мене, бо до мене складно доходить.

— Стосунки на годину — це все, що мені від тебе треба. Далі розходимося. Я отримую те, що хочу і ти отримуєш те, що хочеш. То як згодна?

— Ти серйозно думаєш, що після всього, що ти мені наговорив, я ось так ні з того ні з сього, ні привіт, ні вибач, візьму і кинуся тобі допомагати? Ти сам сказав, що ми з тобою не друзі і не добрі знайомі, тож їдь в іншу сторону і шукай дурних дівчат в іншому місці, — обурююся наглості Кирила і швидкими кроками заходжу в парк. Терміново треба випити капучино і заспокоїтись. 

— Лео, зачекай! — кричить позаду Кирило. Хлопець вийшов з автівки і прямує в мою сторону. Я йду не звертаючи на нього уваги. Ти диви, якщо йому щось треба, то вже й ім’я моє пам’ятає, бо вчора я була просто «ця дівчина» чи «грубіянка». Знаю, що зараз він мене наздожене, але не відмовляю собі в можливості позлити його. — Та зачекай ти, — рівняється зі мною Кирило, перегороджує шлях і стає навпроти. Він не хапає мене за руку і не торкається мене. Бачу, що злиться, але не дозволяє собі зайвого. В іншому випадку я б оцінила, але не сьогодні і не його.

— Я вже все сказала, тож можеш навіть не намагатися. Ти з самого початку все зробив неправильно. Шанс втрачений, — дивляюся на Кирила, бо хочу переконатися, що зараз він почувається погано. Радію, бо мої припущення підтвердились, — він злий і здається трохи у відчаї. Мені цього достатньо в якості відплати за його образливі слова про мене. Я не злюка, але люблю справедливість і тепер ми в розрахунку.