Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

— Присягаюсь!

Кусаю губи. Начальник наш трохи скнара. Погодитись платити податки за ще одного працівника ось зовсім на нього не схоже... Хоча...

— А що обіцяють по зарплаті?

У слухавці чується смішок.

— Не образять, Лісовська, повір.

Ледве опановую емоції. В голові крутиться від перспектив. А ще від страху. Якщо запорю? Це буде кінець кар’єрі.

— Чого мовчиш?

— Думаю...

— Думає вона. Погоджуватись треба, а не думати! — гмикає Кірюша і знову смачно сьорбає.

— Боюсь... — нехотячи зізнаюсь. Вуха починають палати.

— Будеш боятись, все життя за іншими підтиратимеш баги! — мудро заявляє Кірюша.

Розумію, що він правий. Набираю в груди повітря. Навіть зажмурююсь від страху.

— Згодна! — видихаю.

— Чудово! Записуй адресу і номера маршруток. 

На зупинці трохи холодно. Пересмикую плечима, наїжачуюсь. Свій шарф я забула у тому котеджі. І дрібна снігова пороша залітає за комір. Мушу високо його підійняти й втягнути голову в плечі, щоб зберегти хоч крихти тепла. Тупаю ногами. Пальці задубіли також. Двох шкарпеток не вистачає, щоб вберегти ноги від холоду.

Давно таких морозів не було. Хоча, перед Новим роком воно логічно. Випещені потеплінням і лагідною погодою кілька років поспіль, ми вже й забули що таке, коли хрумтить під ногами, а теплий подих миттєво застигає крупинками льоду біля самих губ.

Маршрутка під’їжджає майже порожня. Але на зупинці в неї стільки набивається, що ледь знаходжу собі місце. Зате біля водія. На одинарному сидінні. І прошу його підказати, де мені потрібно виходити. Змучений, трохи пом'ятий чолов'яга ледь помітно киває і зосереджено втуплюється у дорогу. Двірники працюють, наче шалені. Дивуюсь, як він що бачить...

Зовсім скоро маршрутка покидає межі міста і прямує в приватний сектор. Старі одноповерхові будиночки змінюються новими котеджами, й всередині йокає. Як я не звернула увагу? Це ж те саме передмістя, де наші святкували. І живе отой пихатий Дем’ян, що напрошувався на каву. А я ж уже майже забула....

Хоча брешу, ніскілечки не забула. В серці щось солодко мліло, варто було хоч мимохідь згадати самовпевненого мажора. І футболка його несподівано з глибини шафи перекочувала під подушку й останні ночі вірно слугувала піжамою. Проте навіть дурневі зрозуміло, що я не його поля ягода. Студентка і багатій. Що між нами спільного? Він певно і не знає, що таке на обід хліб зі смальцем, і яка смачна смажена картопля після кількох днів на хлібі й воді. Мовчу вже про речі з секонда.

На зупинці звіряюсь з адресою у повідомленні. Вмикаю навігатор. Не вистачало ще заблукати й запізнитись на зустріч з клієнтом. Набираю номер Гуся, як назвав його Кірюша, але слухавку ніхто не бере. Ми переписувались з ним у месенджері й домовились про мій приїзд. Просив же сам, щоб повідомила, коли буду на місці.

Щось у грудях починає тривожно поколювати. Але через кілька секунд блямкає повідомлення.

«Ворота відчинені. Проходь у дім. Собак немає.»

Знизую плечима. Може в туалеті сидить, соромиться слухавку взяти. Поки що голосу свого потенційного замовника я не чула.

Навігатор приводить до вервечки смутно знайомих воріт по обидві сторони вулиці. Тут все поки що однакове. Котеджі побудовані як під копірку. Десь бачила рекламу від цього забудовника. Симпатичні. Новенькі. Шалено дорогі. Згадати хоча б Дем'янів дім. Там справді все дуже зручно, сучасно, компактно. Але, на диво, відчуття вільного відкритого простору зберігається. Цікаво, а всередині всі будинки також однакові?

Уже в сутінках знаходжу потрібні ворота з номерком п'ятнадцять на стовпці. Я б і раніше прийшла, проте замовник наполіг на другій половині дня. Зате пообіцяв викликати й оплатити таксі.

Погане передчуття знову накриває, коли ступаю у передпокій. Смутно знайомий передпокій. Ось і двері в ванну. І хай планування та ремонт можна зробити однаковий. Навіть придбати білий кухонний гарнітур, чорну квадратну раковину з німецьким змішувачем і італійську плитку з мармуровими розводами. Але килим, диван, плед! Я ж не у фільмі «Іронія долі». Здуріти можна! Це дійсно будинок Дем’яна...

Мимоволі відступаю до дверей.

— Кави? — несподівано лунає згори.

Спогад, наче шалений вихор, відкидає в той пам'ятний ранок, і серце заходиться в шаленому ритмі.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно