Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

брат легенько її трусонув. — Не роби цього. Благаю, не роби цього. Ти собі навіть не уявляєш, яким жорстоким може бути світ.

— То ти, то воно живе у палаці? — Фрідин погляд швидко перебігав з ведмедя на доньку і виглядав тепер більше зацікавлено, аніж налякано. Вона облизала губи. — Та це ж зачарований ведмідь! Як король Вальдемон зі старих легенд, еге ж?

— Не мели дурниць, жінко, — пробурчав Ярл. Він і досі тримав у руках ножа. — Забирайся звідси! — сказав він ведмедеві, погрожуючи йому більш ворожо, ніж це робив Ганс Пітер.

— Ніхто… не постраждає, — сказав ведмідь.

Ярл, котрий почув тільки гарчання, підступив на крок ближче.

— Зачекай, чоловіче, — мовила Фріда. — Може, це і є те щастя, котре Аскелядан нам приніс.

— Щоб якийсь там ізбйорн забирав мою наймолодшу дочку! Хіба це щастя? Зовсім ні! — сказав Ярл. — І я сумніваюся, що Аскель до цього причетний.

— Та це ж той ведмідь, на якого він полював. Я в цьому впевнений, — сказав Ганс Пітер. — Як я і думав, це не принесло нам нічого хорошого.

— Воно хоче, щоб дівчина жила в палаці, — Фріда склала руки на поясі, усім своїм виглядом показуючи, що не відступить.

— Мамо, — промовив Ганс Пітер здавленим голосом, — ти не думаєш, що кажеш. Це ненормально. Ти сама щойно сказала, що перед нами зачарований ведмідь. Не може бути, щоб ти бажала такого нашій дівчині!

Дівчина делікатно вивільнилася з братових обіймів і стала навпроти ведмедя, дивлячись йому просто — у вічі. Ведмідь і собі подивився на неї. У його чорних очах були ті самі біль та образа, які вона бачила в очах у Ганса Пітера.

— Ти мене не скривдиш? — запитала вона.

— Ні, — Ганс Пітер обхопив її долоню обома руками. — Ні!

— Та йой, будь чоловіком, — рявкнула на нього Фріда. — Твоїй сестрі випала чудова нагода. Більшість людей тільки мріють про…

— …про те, щоб пізнати жахіття, котре ти навіть уявити не здатна, — закінчив за неї Ганс Пітер зболеним голосом.

— …про те, щоб жити в палаці, — закінчила свою думку Фріда.

Навіть ізбйорн завмер від тих слів, усі погляди були тепер на матері дівчини. Вона дивилася у відчинені двері, крізь білого ведмедя кудись вдалечінь, туди, де кружляв сніг і світло відмежовувалося від темряви. — У палаці, — повторила вона.

— Володарю ізбйорне, — сказала дівчина і затнулася. — Це, звісно, дуже добре, що я цілий рік житиму у палаці, але що буде з моєю сім’єю? Якщо ти такий багатий, то чи не поділишся ти з ними своїми статками?

— Дочко, — у голосі Ярла чулися біль та розпач. — Ні!

— Сестричко, благаю, — розпачливо просив Ганс Пітер. — Не роби цього! — він повернувся до ведмедя. — Чому ти сюди прийшов? Це вона тебе прислала?

Ведмідь погойдався вперед-назад, окидаючи поглядом усіх членів родини.

— Цей Аскелядан… Він полював на мене?

— Так.

— Третій син? Щасливчик? — звернувся до них ведмідь.

— Схоже на те, — обережно відповіла дівчина. — Хоча дотепер від нього не було жодної користі, — вона кинула швидкий погляд на маму, щоб побачити, чи ці слова її засмутили, однак мама все ще дивилася у засніжену далечінь, ні на кого не звертаючи уваги.

Ведмідь кивнув:

— Аскель вполює ведмедя. Іншого ведмедя. Слава та багатство усій його сім’ї! — з його пащеки вирвався на диво оленячий звук. — Підеш зі мною?

Дівчина завагалася. Але лише на мить. Кров пульсувала в жилах, серце калатало так швидко, немов от‑от збиралося вирватися з грудей.

— Аскель знайде іншого ведмедя, — повідомила вона. — Він стане відомим, а ви розбагатієте.

— Воно того не варте, — мовив Ганс Пітер.

— Направду, не варте, — погодився Ярл.

— Ти йдеш? — в очах у ведмедя була тривога. — Все гаразд. Ти в безпеці. Сім’я багата. Ти йдеш?

— Зачекай хвильку, я візьму свої речі, — відповіла вона.

З грудей Ганса Пітера вирвався дивний звук. Він підійшов до дівчини і поклав руку їй на плече. Дівчина обернулася і подивилася братові у вічі:

— Я піду. Напевно, я мушу піти. Але не хвилюйся — я обов’язково повернусь, — вона піднялася навшпиньки і поцілувала брата в щоку.

Ганс Пітер заплющив очі й міцно її обійняв. У світлі вогнища його сиве волосся виглядало немов ореол місяця, а по щоках бігли сльози.

— Я принесу тобі свою білу свитку та чоботи. Тобі вони знадобляться.

— Це якась маячня, — напівпошепки промовив Ярл, опускаючись на стілець. — Маячня.

— Ні, тату, — дівчина підійшла до нього та поклала руки йому на плечі. — Так має бути. Глибоко в душі я це відчуваю.

Він підняв руку догори і долонею стиснув доньчину руку. Його пальці були крижані.

— Ех, сердешне ти дівчатко! Якщо комусь і під силу така пригода, то лише тобі.

Роло підбіг до дівчини і ліг перед нею.

— Я тебе захищатиму, — мовив він, непривітно глянувши в бік ведмедя.

Дівчина нервово засміялася.

— До того ж мене захищатиме Роло, — сказала вона батькові.

— Ні, — заперечив ведмідь. — Ніяких вовків.

Дівчина примружилася і опустила свою вільну руку на голову Роло:

— Якщо Роло не піде зі мною, то я також нікуди не йду.

Ведмідь захитався і неголосно заревів. Але той рев не звучав, як погроза, радше, як задума. Потому він важко зітхнув і сказав:

— Нехай іде.

Отож дівчина спакувала свої скромні пожитки: гребінь, дерев’яну фігурку оленя, котру вирізьбив Ганс Пітер, кілька зношених суконь, які вона успадкувала від сестер, — зав’язала це все у вузлик, а зверху почепила старі панталони, які колись належали Торстові, а згодом Ейнарові (тепер їх низ цілком зносився і вони на кілька сантиметрів покоротшали). Також вона прихопила кілька вовняних светрів та рукавиці.

Ганс Пітер загорнув дівчину у свою свитку і вже не вперше взув у свої чоботи поверх її зношеного коричневого взуття. Батько дав їй хустину, в яку попередньо загорнув перепічки лефсе та сир. Її брат склав усе це до шкіряного наплічника, котрого брав із собою у свої заморські мандри, й подав дівчині. Та закинула наплічник собі на спину, тоді поцілувала брата, тата