Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

і, не ступивши навіть двох кроків, він змушений був повернутися додому. Шкіра довкола очей була єдиною частиною тіла, незахищеною одягом, і від того короткого перебування на дворі стала червоною, немов рана.

— Ніяких шансів забрати курей до будинку, — видихнув він, коли дівчина допомагала йому скинути з себе обліплену снігом свитку. — Можливо, усі вони загинуть. Але інша худоба мала би витримати: хлів захищений; у них є вода й сіно.

— Я заглядала до курей напередодні, — мовила дівчина, намагаючись втішити батька, який був сумний, як ніколи. — Вони в безпеці.

— Ти хороша дитина, — мовив він, неуважно гладячи її по голові; вона була лише на долоню нижча за нього.

— Хто подбає про мого Попелюшка? — голосила Фріда. — Де ж він ховається від завірюхи?

— Не знаю, жінко, — Ярл важко опустився на стілець біля столу. — Єдине, що нам залишається, це — молитися.

— Хіба він не третій син? Хіба не щасливчик? — озвався Ганс Пітер, уперше відтоді, як попередив Аскелядана. — Чи ж він не Попелюшок? Адже так ти його величаєш. Без сумніву, він знайде собі чудову схованку від завірюхи і повернеться додому в ореолі слави з принцесою та скринею золота.

Його слова звучали б образливо, якби не його голос, в якому не було жодних емоцій.

— Так і буде, — мовила Фріда, невдоволено зиркаючи на їхнього найстаршого сина. — Він найкращий і найрозумніший з-поміж усіх моїх дітей, мій третій син, мій щасливчик! Він повернеться в ореолі слави, як ти й кажеш.

Дівчина нічого не сказала. Їй хотілося, щоб мамині слова справдилися… не ті, звісно, про золото та принцесу, хоча то було б мило. Ні, вона хотіла, щоб її брат повернувся цілим і неушкодженим. Аскель подобався їй значно менше, ніж Ганс Пітер, але як‑не-як він був її братом, і дівчина завмирала лише на саму думку про те, щоб втратити бодай когось із сім’ї.

Оповиті сумними думками, всі аж підстрибнули з несподіванки, коли Роло скочив на всі чотири лапи і кинувся до дверей. Він стояв там, вишкіривши ікла, і виповнював тишу невдоволеним гарчанням. Ганс Пітер також підвівся і, прихопивши свій гострий ніж, підійшов до дверей. Його молодша сестра вже була там.

— Роло? Що відбувається? — дівчині було начхати, чи мама чує, що вона розмовляє з вовком.

Раптом її тіло вкрилося гусячою шкірою: крізь маленьке віконце знадвору виднілася якась фігура. Це не був ані вітер, ані сніг.

Роло завив ще завзятіше і ступив уперед саме тоді, коли двері різко розчахнулися. Велике, біле, вкрите хутром створіння заледве протиснулося в двері, відкинувши Роло вбік, немов то було якесь цуценя. Фріда засміялася і хотіла щось сказати: вона ж бо думала, що то її любий Аскелядан повернувся додому.

Однак то не був загорнутий у хутро та обліплений снігом Аскелядан. То не була людина. То був ізбйорн — величний, білий, як сніг, північний ведмідь. Він стояв посеред їхньої хатини, втупившись у дівчину.

— Роло, не смій, — шикнула вона.

Вовк, більше здивований, ніж покалічений, звівся на ноги і був готовий до нового стрибка. Він не зважав, що ця істота була у кільканадцять разів важча за нього, бо, коли йшлося про безпеку його господині, Роло ставав безстрашним.

— Роло, ану припини. Йди-но сюди, — наполягла дівчина, поплескуючи себе по стегну.

Не бажаючи показувати ведмедеві, що він його боїться, Роло позадкував і став біля дівчини. Ніхто з мешканців хатини не ворухнувся. Фріда завмерла з черпаком в одній руці і казанком юшки в іншій. Ярл стояв біля столу, однією рукою схопившись за ніж, іншу затиснувши в кулак. Ганс Пітер — усе ще біля сестри та матері, з гострим ножем напоготові. Однак його рука сильно тремтіла. Скидалося на те, що він от‑от випустить з рук ножа. Його обличчя було блідо-біле, немов замерзле молоко.

— Чого тобі треба? — скрикнула дівчина. — Забирайся звідси!

Ведмідь захитався, кліпаючи чорними очима. Крізь відчинені двері вітер задував до хатини пригорщі снігу, вони осідали на величезних ведмедячих лапах, і дівчина чітко побачила, що ведмеже хутро і справді біліше за сніг. Його лискуча шуба нагадала їй місячне сяйво, промені сонця і білосніжне хутро білого оленя, який подарував їй ім’я.

— Забирайся звідси! — вказала йому на двері.

— Ти мене розумієш? — запитав ізбйорн глибоким протяжним голосом, розтягуючи слова, немов давно відвик від розмов. Фріда вискнула, Ярл замахнувся ножем, бо ж для них ті слова звучали, як жахне виття.

— Так, — коротко відказала дівчина.

Ведмідь заплющив очі і ступив кілька кроків вглиб хатини. Уся сім’я згуртувалася біля столу, Ярл та Ганс Пітер тримали ножі напоготові, однак ведмедеві, схоже, було на те начхати. Він знову розплющив свої чорні очі.

— Ходімо зі мною, — засопів ведмідь.

— Що? — дівчина відчула, як від переляку її шкіра стягується.

— Тобі кажу. Ходімо зі мною.

— Що воно каже? — прошепотів Ганс Пітер.

— Що воно каже? — Фрідин голос прозвучав значно різкіше, але не набагато голосніше. — Це ведмідь. Вбийте його!

— Він хоче, щоб я пішла з ним, — сказала дівчина.

Вона не посміла перейти на шепіт, хоча й голос її здригнувся. Судячи з тембру голосу ведмідь був чоловічого роду. А по очах було видно, що він не збирався нікого кривдити.

— Навіщо? — звернулася вона до ведмедя.

Ізбйорн знову похитнувся. З його грудей вирвалося важке зітхання.

— Не можу сказати, — він повів бровами і ще раз зітхнув. — Але. Потрібна ти. Ходімо.

— Він каже, що я повинна йти за ним, — сказала дівчина здивованим голосом.

— Ні, — обличчя Ганса Пітера зблідло. Він помахав ножем у ведмедя перед носом, не погрожуючи, а скоріш показуючи свою незгоду. — Ні! Залиш її в спокої!

Ведмідь похитав головою:

— Ти мені потрібна. Будь ласка. Ходімо зі мною!

— Навіщо я тобі здалася? — не вгавала дівчинка. — Куди йти?

— Житимеш зі мною у палаці. Лише один рік.

Здавалося, що кожне наступне слово дається йому все важче й важче.

— Він хоче, щоб я жила з ним у палаці упродовж одного року, — повідомила дівчина своїй отетерілій сім’ї.

— Ні, — Ганс Пітер випустив з рук ніж, і той голосно дзенькнув, вдарившись об підлогу. Схопивши дівчину за плечі обома руками, старший