Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Добре, хоч дорослих на березі в той час не було. Усі на роботі. То й гаразд. Бо вже почали б: «Не обіжай маленького! Такий здоровий лоботряс, а такого маленького мучить! Де ти живеш? Зараз батькам твоїм розкажу!».

Мило робить тіло слизьким. Юрко вивернувся й пірнув. Ну, я його вже не ловив. Намилив голову собі, тоді пірнув і змив мило з волосся. Малий відплив далеченько, а потім по колу, по колу, немов оминаючи скаженого собаку, і вийшов на берег метрів за тридцять від мене. Він сів на дерев’яну колоду, яка колись була частиною наплавного мосту через річку, і так сидів, намагаючись угамувати тремтіння.

Я повільно пішов до нього, сподіваючись, що ніякої загрози в цьому наближенні він не побачить. Але він на мене не зважав, — так і сидів, утупившись у далекий протилежний берег. Я сів поруч із ним і зрозумів, що це його не дрижаки трясуть, а плач. Мовчки ми так просиділи кілька хвилин, а потім я спитав:

— Чому ти не поставив миски, коли я тримав Тобіка?

Він мовчав, ніби не почув, і я вирішив не підганяти. За хвилину він відповів:

— Тому що показував тобі кістку.

— Яку ще кістку?

— Яка там лежала — біля буди.

Тепер я помовчав, бо нічого не зрозумів.

— У нас таких не було, — пояснив він після паузи.

Я все одно не зрозумів і сказав:

— Ну, ходімо, покажеш.

— Якщо вона ще там, — він іще ображався, та вже, схоже, готовий був пробачити мені.

Вона там була. Як я сам її не помітив! Просто поруч із будкою, біля того місця, де я стояв. Лежала, ретельно обгризена по краях Тобіковими зубами, схожа на велетенську кришечку від лимонаду, — свиняча лопатка. Якби в нас удома така була, ми з малим точно би знали. Вимальовувалася геть нереальна картина: хтось зайшов із вулиці на наше подвір’я і кинув собаці таку дорогоцінну кістку. Варену. Тобто витяг зі свого бульйону. Навіщо?

Ну, це якраз зрозуміло. Щоб Тобік помовчав, поки цей хтось робитиме щось на нашому подвір’ї. Наприклад, крастиме курей.

Я побіг до курника і перерахував, як міг, курей у загорожі. Вийшло п’ятнадцять. У нас їх шістнадцять. Я, звісно, міг збитися, бо курей же не вишикуєш, як дітей на фізкультурі: «По порядку номерів рощитайсь!». Ви не подумайте: я знаю, що так говорити безграмотно. Тільки наш викладач фізкультури Валентин Валентинович так завжди й каже. Розповідають, що Ольга Миколаївна колись почула і зробила йому зауваження. Мовляв, так говорити не можна. А він їй:

— Ольго Миколаївно! Шо ви тягнете в фізкультурних ділах? Ви шо, мастер спорта?

— Я не майстер спорту, Валентине Валентиновичу, — Ольга Миколаївна, кажуть, говорила дуже стримано. — Я вчителька української мови та літератури.

— Ну, от і учіть своїх учнів! А я буду говорить так, як мене научили. Понятно?

— Ще б пак! — відповіла Ольга Миколаївна й пішла геть, залишивши Валентина Валентиновича думати, з якого то дива вчителька обізвала іншого вчителя щипаком, ще й у присутності їхніх учнів.

Ну, про Ольгу Миколаївну можна багато розповідати! Це вчителька так уже вчителька. У нашій школі, крім неї, таких немає. Утім, багато хто з моїх однокласників її й не любить. Бо боїться. Вона дуже вимоглива. Та поважають її всі — без винятку. Навіть Бударний.

Одне слово, навіть якщо одну курку вкрали… Та воно якось нелогічно. Таку костомаху принести, кинути собаці. І заради того, щоб украсти одну курку?! Нє. Щось тут не так.

— Може, це Агент? — висловив припущення Юрко.

— Може, — відповів я. — А навіщо?

— Може, хотів подивитися, чи їли ми бичків?

Мій малий часом каже дуже слушні речі. Справді, Вітька ж бачив нас із Санькою на човні біля перемета. На Саньку Агент напав, бо зловив його на березі. Та й із Санькою все зрозуміло. Навіть якби не бачив його, а просто знайшов перемет без бичків і без черв’яків, одразу б на Саньку подумав. У них давня дружба… А от чи я був із Санькою… Міг і перевірити.

Я знову побіг за хату, де стоїть наше відро зі сміттям. І, не добігши, зрозумів, який я телепень. Яке сміття? Хто ж риб’ячі кістки та голови викине у сміття! Є коти, кури…

Уже за інерцією я дійшов до сміттєвого відра… І воно було перекинуте. Звісно, ніяких слідів бичків там не було, бо й не могло бути. І взагалі харчі туди не потрапляють. Ще ж і собака в нас є. Навіть коти знають, що в цьому відрі не буває нічого, їм цікавого. Вони б відра не перевернули.

— А він курей не має, — промовив у мене за спиною малий.

І то правда.

— Можеш порахувати курей? — стурбовано кинув я через плече.

Я навмисно сказав це стурбованим голосом, бо знав, що інакше він нізащо не послухається. Він думає, що я намагаюся на нього всі свої справи звалити. А коли такі напружені обставини, то виходить, що це він бере участь у розслідуванні. І точно. Він прожогом кинувся до курника, ні півслова не проскигливши. Щоб не збивати його, я пішов до Тобіка і ще раз оглянув костомаху. З безпечної відстані, звісно, бо Тобік дуже добрий, але страшенно не любить, коли хтось принюхується до костомах, які він уважає своїми.

Це справді була варена свиняча лопатка. Хай мене ріжуть і катують фашисти, проте нічого понад те я сказати про неї не міг. Ну, хіба що те, як Тобік її пообгризав по краях. Зуби в нього — ого-го! Але ж це не про костомаху, а про Тобіка, правильно?

Прийшов малий і повідомив, що він нарахував п’ятнадцять. Однієї не вистачає.

— Якої? — спитав я, і далі думаючи про фашистські катування.

— Це тільки батько може сказати, — пояснив мій малий.

Узяв я маленького ослінчика, поставив перед ґанком і сказав малому:

— Сідай.

Він слухняно сів.

— Отже, — сказав я так, як Алевтина Миронівна на уроці геометрії, — що ми маємо?

— Що? — поцікавився Юрко.

— От і я тебе питаю, — терпляче промовив я.

— Ми маємо, — відповів малий таким самим тоном, хоча геометрії ще не вивчав, а з Алевтиною Миронівною, на його щастя, ще не знайомий, — ми маємо… Ми маємо зрозуміти, навіщо Агент так складно викрадав у нас курку.

— А звідки ми знаємо, що то був Агент?

— А хто би ще дав Тобіку костомаху? — по-справжньому здивувався малий. — Усі й так до нас ходять. Он Ревмір ніколи нічого Тобікові не дає, а Тобік його боїться, як