Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Це було дуже слушне міркування. Жоден сусід ніколи би не став підкуповувати нашого собаку кісткою. Всі, хто в нас буває, знають, що Тобік гавкає замість «драстє», а рветься з ланцюга, щоб облизати. А от Агент до нас ніколи не ходить, тому він про це може не знати.

— Але ж у Варварці живе ще купа народу, який нашого Тобіка ніколи і в очі не бачив.

— Свєтка, наприклад, стрижена, — слухняно зробив висновок малий.

— Наприклад, Свєтка, — погодився я.

— А навіщо їй одна курка? Так далеко йти заради однієї курки? — не погодився малий.

— Виходить, не Свєтка?

— Свєтка не виходить, — погодився мій малий. — І вапше. Курей удень ніхто не крастиме.

— Чому?

— А як їх нести? По вулиці з мішком, у якому щось живе ворушиться? Нє… Це — Агент.

Тобік сидів на задниці, дивлячись на нас насторожено. Він не розумів, що відбувається. Напевно, думав, що це нечесно: приманили їжею, потім усе вилили на себе й утекли. А тепер повернулись і сидять — не годують.

Малий перехопив мій погляд і теж озирнувся на Тобіка.

— Соббакка! — повільно промовив він і знову повернувся до мене. — Уже нічого йому сьогодні їсти не дамо.

— Сам винен, — відрізав я.

І подумав про Шерлока Холмса. Той жодної справи не розслідував, не оглянувши місця злочину. А ми!

— Малий, а ти в загородку заходив чи через сітку рахував?

— Заходив, у курник зазирав. А далі не ходив.

— Гаразд, — зрадів я. — Ходімо!

Дощів давно не було, тож у курнику послід був сухий, мов кукурудза. Про це я не подумав. Що тут знайдеш? Кури, коли я до них зайшов, розкудкудакавшись, сахнулися до Ревмірового боку загородки. Тільки наш червоний, як вогонь, півень, настовбурчивши гребінь, не відходив і тупцював із погрозливим виглядом між мною та своєю родиною. Міг я й не питати малого, чи він заходив до загородки. Півень його не боїться. А от малий півня — боїться.

Юрка стояв по той бік сітки й уважно стежив за мною і за півнем.

— Диви, скіки пір’я, — сказав Юрка неголосно, ніби щоби півень не почув.

Так. Це точно. Кури влітку не линяють. Вони взагалі не линяють, якщо їх окропом не облити. Отже, хтось таки ловив курку.

— Ага, — відповів я.

Юркове зауваження повело мій огляд місця злочину в інший бік, і я почав бачити те, на що спершу не звернув уваги. Під ногами в півня наче рівчак хтось зробив. Це поїхала нога в Агента (якщо то справді був Агент), коли він намагався вхопити курку. І слідів там більше — аж чотири пера. Вирвалася, значить.

Батько навесні привозить із лісопилки півмашини тирси, засипає курник рівним шаром. Потім, коли кури загидять усю тирсу, батько змушує мене все перекопувати. І так кілька разів — практично щомісяця. А восени, коли вже нічого немає на городі, цю суміш тирси з курячим послідом ми виносимо і розкидаємо по грядках. Тож тут, у курнику, земля під ногами непевна, ганятися за курами важче, ніж грати у футбол на піску.

Я повільно пішов уздовж стіни курника, обходячи стовбур шовковиці, що росте в нас просто посеред загородки. Кури, штовхаючись, сипонули з того боку від мене, щоби стовбур був між нами. Півень зробив мені назустріч кілька погрозливих кроків, підскочив на місці й теж відбіг до них. Він узагалі хоробрий тільки тоді, коли його бояться. Чи коли спиною до нього повернуться.

Пролунав автомобільний сигнал — так несподівано, що я аж здригнувся. Загурчав двигун: дядько Гриша, який живе через город, кудись намилився їхати. Тепер чекатиме на тітку Олю, прогріватиме мотор. А що його прогрівати, спрашується, по такій спеці? Ну, то — його діло. А от і тітка Оля: у білій сукні в яблуках — наче кінь Д’Артаньяна. По ній одразу видно, що в город зібралися. Сіли вони в «Побєду», ще раз посигналили і плавно виїхали з двору, залишивши на подвір’ї сизу хмару. Я повернувся до огляду місця злочину.

Схоже, після зникнення однієї із сестер кури тут гарненько порилися. Можна розгледіти місце, де впав на руку Агент, але воно вже все закидане послідом і тирсою. Я провів кедом по тому місцю… І під ногою щось дзвякнуло. Звісно, це могло мені причутися, бо кури так галасували, наче й мене підозрювали в намірі котрусь із них викрасти. І зарубати. Я опустився навпочіпки і на мить утратив пильність.

Півневі цієї миті вистачило. Він налетів на мене за всіма правилами лицарських турнірів. Окрім одного. Цей негідник наскочив не в анфас, а у профіль, тобто з флангу, користуючись тим, що люди не так добре, як кури, бачать, що у них збоку. І, ясна річ, у той момент, коли я до цього був найменш готовий. Я вдруге за один день упав у лайно свійської худоби — через ту ж таки свійську худобу. Ну, скажіть, це не занадто?

— Киш! Киш!!! — закричав щодуху мій малий, але ж він у той час був по другий бік металевої сітки.

Він гамселив по ній руками, і це допомогло. Тепер уже мені вистачило однієї миті, коли півень утратив пильність. Я встиг підхопитись, і, коли птах знову кинувся на мене, його зустрів мій кед. Я його буцнув під груди, він відлетів, шалено махаючи крильми, які у півня, як відомо, не для польоту, й гепнувся в самісіньке скупчення своїх близьких і рідних.

Кури нажахано сипонули врозтіч, забувши про мене як про джерело небезпеки. Та мені й справді було не до них. Я раптом відчув гострий біль у стиснутому правому кулаці — в долоні, власне.

Долаючи біль, я розвів пальці й побачив у себе в руці, серед грудок курячого посліду і тирси, металеве кільце з двома англійськими ключами: одним білим, сталевим, а другим — жовтим, бронзовим. А один із ключів проштрикнув мені долоню. І звідти цебеніла кров.

— Неси воду, швидко! — гукнув я малому. — Мені треба рану промити.

— Він тебе поранив?! — не рушивши з місця, гукнув Юрко.

— Та не він! — я вже не міг спокійно розмовляти: біль у долоні впевнено наростав. — Воду неси!

— А хто ж?

— Я зараз вийду, і буде тобі «хто ж»!

— Нє, ну правда… — нікуди він не збирався бігти.

А долоня вже була геть червона. Я, стискаючи кулак, аби зупинити кров, знав: зараз у цій крові розчиняється курячий послід, і мені лишилося зовсім недалеко до якогось із трьох найстрашніших захворювань. А саме — до зараження крові чи до