Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— Та став уже!

А він стоїть і показує мені кудись очима. Я мимоволі перевів погляд за його беньками, але… Такого не вигадаєш. Певно, відчувши, що я втратив увагу, Тобік робить відчайдушне зусилля, підстрибує на задніх лапах, і я вже не можу його втримати, бо він важенний, мов паровоз. Я роблю крок уперед, наступаю на його, Тобікове, лайно, сковзаюсь і падаю, випустивши цю неохайну тварюку. Моє плече втрапляє в ребро дашка на собачій буді, й правою рукою я вже і кошеняти не втримав би…

Від болю мені в очах потемніло, а коли розвиднілося, я бачу, що Юрко сидить на долівці, розкинувши ноги, облитий собачою їжею, і шматки розмоклого хліба вкривають його мокру сорочку, ніби якісь репані равлики. А та волохата потвора намагається злизати їх із тієї сорочки. Юрко плаче — напевно, також забився, падаючи.

— Тобіку!!! — кричу я не своїм голосом. — Сюди!

Собака не реагує.

Долаючи біль у плечі, я підводжуся, намагаюся схопити ланцюг, аби знову відтягти Тобіка, але той раптом відскакує від Юрка вбік, і мої пальці, які вже зімкнулися на ланцюзі, їдуть разом із ним по асфальті. Ще не відчувши болю, я вже побачив свою кров на асфальті.

Далі ми з Юрком уже плачемо вдвох, як у дитинстві. Тобто вголос плаче він, а я мовчу, тільки очі залило сльозами. Бо ви собі не уявляєте, який це біль, коли в тебе здерті фаланги трьох пальців об тверду і шершаву долівку нашого подвір’я. А ми так пишалися торік, коли прибули самоскид із асфальтом і «газон» із робітниками та з великим ручним катком! Як же! У нас на подвір’ї асфальт, як на Одеській!

Поки ми в річці милили на собі одяг, потім, розклавши його на кущах верболозу при березі, з огидою мили свої тіла, я чомусь згадував учительку російської літератури Світлану Костянтинівну, яка з’явилась у нашому класі минулої осені. Струнка та кучерява, вона щойно закінчила педагогічний інститут, і наша школа стала її першим місцем роботи. Таких молодих і вродливих учительок у нас іще не було ніколи. Згадав я про неї зовсім не до речі, — просто, коли почав про неї думати, зразу спливли в пам’яті її слова:

— Ти можеш на чомусь зосередитися? На уроці, наприклад? Фантазії — це дуже добре, але ж і жити треба, а не тільки фантазувати!

У мене справді думки скачуть з одного на друге, — ви вже, напевно, помітили.

А ще я в ній розчарувався. Спочатку вона мені дуже сподобалася. Ставна така! І молода. І сміється на уроках. Ну, така, жива. Вона тоді всім сподобалась.

А то якось питає мене:

— Хто твій улюблений письменник?

— Як хто? — здивувався я. — Той, хто і в усіх: Жуль Верн.

— Як це «в усіх»? — засміялася вона, і так, знаєте, зневажливо засміялася.

Власне, вона так завжди сміється, та я ж думав, що то вона сміється з тих, хто заслужив: ну, уроку там не вивчив чи якусь дурницю ляпнув… Але з мене? Я ж був переконаний, що кажу таке, що їй не може не припасти до душі.

Ну, ви ж розумієте. Вона мені подобалася, тож я чомусь вирішив, що і її улюблений письменник — Жуль Верн. Навіть припустити не міг, що хтось інший. Я й не подумав тоді, що варто зупинитись і далі тієї розмови не розвивати.

— А ваш улюблений письменник хіба не Жуль Верн? — запитав я.

І знову вона засміялася.

— Ні, — каже, — я його взагалі не читала.

Уявляєте! Як же вона вчителькою стала? Словом, я в ній сильно розчарувався. Я розумію, там… Бударний не читав Жуля Верна. Та щоб учителька!!!

Досі не збагну, чому я тоді на неї так образився. Треба було сісти на місце і замовкнути. Проте… Щось мене смикнуло за язика, і я спитав:

— А Шевченка ви читали?

— Я майже цілий «Кобзар» знаю напам’ять, — відповіла вона з викликом. — А ти?

І знову мене якась муха вкусила.

— А я — ні, — й у мене це вийшло ніби навіть із гордістю.

Півкласу засміялось, а півкласу сиділо приголомшено. Хто ж не чув, як я торік на ювілейному ранку читав поему «Кавказ» від початку до кінця!

— Ну, тоді сідай, — з таким нещирим співчуттям сказала Світлана Костянтинівна.

Бударний захихотів. Дуже єхидно, між іншим.

Учителька повільно підійшла до свого столу, постояла до нас спиною, а потім сказала:

— Засмутив ти мене, Вово… А я, коли засмучена, завжди співаю.

Вона мала сильний грудний голос — із такими модуляціями, що де там! Співала вона не гірше, ніж солістка в нашому музично-драматичному театрі — не пам’ятаю зараз, як її прізвище.

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі, прости сироту!

І цілий клас слухав, пороззявлявши роти і забувши про мене. А я… Що краще вона співала, то дужче я її ненавидів.

А може, це я тепер свого малого ненавидів, а все згадував про неї… Ну, принаймні уроки російської літератури перестали для мене бути улюбленими. Я за цей рік не написав жодного твору на вільну тему. Тільки за програмою, за черговим твором чергового письменника. Я вчив напам’ять усі вірші, які вона задавала, — теж мені робота! Якби все навчання у школі зводилося до вивчення віршів, я б, може, навіть полюбив ходити до тієї школи… Коли вчителька мене викликала до дошки, я все їй відтарабанював, як у підручнику.

— Добре, — казала вона, — це правильно. А сам ти як думаєш?

— Так і думаю, як у підручнику, — казав я.

Я їй до кінця навчального року ні разу не усміхнувся.

Може, я був несправедливий? Може. «Как провожают пароходы? Совсем не так, как поезда…»

Схоже, я все це згадав, бо Іра сказала, що в нас буде новий учитель фізики. Я з ним тепер від першого ж уроку буду стриманий і байдужий. Це ліпше, ніж так, як зі Світланою Костянтинівною. І не треба мене запитувати, що вона мені такого зробила. Нічого. І нічого не треба. Мені. Від неї.

Я заходився намилювати малому голову, хоч і знаю, що він цього страшенно не любить. Воно поки не намилиш трохи, мило так жорстко ходить по волоссю, хоч криком кричи. Ну, він, звісно, розкричався на всю річку. Та було пізно. Хай походить тепер із чистою головою.

— Стій і не рипайся, — гримнув я, коли він спробував вирватися й пірнути