Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

ж таки ніхто не знає, скільки людей там живе. Я навіть запитав якось Рому, — він стенув плечима й відповів:

— Як када.

Уявляєте! Людина не знає, скільки людей живе у неї вдома. «Як када!»

Загалом, мені тоді в циган не сподобалося. Ну… Я вам розповім про це якось іншим разом, бо тепер ми вже дійшли до двору Іри, моєї однокласниці.

Собака в неї невеличкий, але страшенно працьовитий і рудий, мов лисиця. Коли хтось підходить до калітки, цей джульбарс гавкає, наче різаний, на всю Варварку. Навіть стукати не треба. А як хтось просто йде повз двір по вулиці, таке враження, що у дворі собаки немає зовсім.

Іра визирнула за секунду до нашої з Юрком цілковитої глухоти. Ми й так потім хвилин п’ять перепитували, що вона (Іра) сказала. Вона дівчинка дуже мила. У неї кучері, великі карі очі, вона маленька та худенька, хоч от саме тепер я помітив, що в неї вже ростуть груди. Навіть не знаю, що ще можна сказати. Завжди привітна, усміхнена, не відмінниця, проте, напевно, найрозумніша у класі. Просто ніколи не зубрить, завжди чесно каже, що якоїсь задачі не змогла розв’язати, й ніколи не засмучується через оцінку.

Вона відвела нас за літню кухню, де в них така відкрита повітка з різьбленими стовпчиками. Дядя Вітя, її батько, сам збудував цю повіточку. Уявляю, якби таку красу спорудив хтось інший — хтось із наших сусідів, наприклад! Поставив би біля самого паркана, щоб усі бачили, який він майстер. А дядя Вітя ніколи нічим не хизується. Такий майстер — і такий скромний. Власне, Іра вся в нього. Вона тому й за оцінки не бореться, хоча заслуговує на них. А може, тому не бореться, що ніхто їх у неї вдома не вимагає.

За мить до повітки зазирнула Ірина мама — тьотя Люда — така сама круглолиця, усміхнена та привітна, як і донька.

— Ой, які у нас гості! Юрку! Я тебе сто років не бачила! Як мама?

— Нормально, тьотю Людо! — відповів малий і подивився на мене: мовляв, далі вести розмову чи залишити мені?

— А ви не у відпустці? — спитав я.

— Та! Яка в аптеці відпустка? Це в мене відгул сьогодні. Іро! — тьотя Люда сплеснула в долоні. — Хлопці ж, певно, голодні! А ти ж цілу кастрюляку борщу наварила. Ми його до смерті не з’їмо. Пригощай своїх гостей!

— Будете? — зраділа Іра.

— Ой, ти знаєш, ми вже пообідали, — збрехав я.

А що мені було казати? Якби я сказав правду, малий би образився. Це не примха. Просто він не їсть борщу. І помідорів не їсть, і томатної пасти. Власне, і борщу він із дитинства не може до рота взяти через той осоружний томат. Тому й довелося збрехати. Не самому ж обідати, коли Юрка справді голодний, як Тобік.

Даремно я згадав про Тобіка. Той же ще вранці, до нашого кіно, розповідав, що він жерти хоче! А ми — в кіно… Добре, будемо голодні — не засиджуватимемося.

— А може, молока хочете?

— Хочеш молока? — спитав я малого.

Він непевно стенув плечима.

— Так, він хоче, — пояснив я Ірі. — А я…

Малий буцнув мене ногою під столом.

— А я теж хочу.

— Я зараз! — зраділа Іра й побігла до кухні.

«Зараз» затяглося. Я вже пошкодував, що вирішив отак без зусиль нагодувати малого. Аж ось з’явилась Іра. Вона йшла, ніби канатоходець, судомно вчепившись обома руками в тацю й не зводячи погляду з трьох склянок молока, налитих від душі — мало не через край. А ще на таці стояли тарілка з якимись пиріжками, коробка з житніми пряниками та вазочка з цукерками. Я скосив очі на Юрка й помітив, як він силкується не дивитися на тацю і світить очима у стіл.

Зрозуміло. Тобікові доведеться на нас чекати й чекати.

Поки їли, про те-се побалакали: хто кого бачив, які новини в однокласників, у сусідів і в учителів. З-поміж усього почутого була тільки одна справжня новина. Вона мене мало не вбила. У нас буде восени новий учитель фізики. Саме вчитель, а не вчителька. Уявляєте? Кажуть, молодий і високий. Для мене вчитель фізики — це дуже важливо. Я читав підручник за сьомий клас — страшенно цікаво. Тільки я читав і переживав, що нічого нового вже не знатиму, бо наша Зинаїда Зиновіївна за межі підручника ніколи не виходить. А молодий учитель… Ну, одне слово, з’явилася надія.

— А Портоса не бачила?

— Нє-а.

— Та ви ж тут зовсім поруч живете!

— Нічо собі поруч! — розсміялася Іра. — Через три хати.

— То ти шо, на вулицю зовсім не виходиш? Скажи ще, шо ти Светки своєї не бачила! — я помітив, як на цих словах малий мій ледь не захлинувся другою склянкою молока.

Та я промовчав.

— Не, ну, Свєтка ж через дорогу — навпроти. Свєтку бачила.

— А, — сказав я. — Ну, і як вона?

— А що їй буде? Нормально. Постриглась, — Іра, відповідаючи на мої запитання, постійно весело сміялася, ніби я її про щось дуже смішне запитував.

— О! То вона тепер як мальчик?

Іра ще дужче розсміялась.

— Ага! Учора йде з перукарні, а я її ледве впізнала! Зовсім коротко постриглася…

Коли ми йшли додому, я мовчав, а Юрка вже аж біля Садової промовив:

— Законно ти її про Свє

тку… Я б так не зміг.

Бреше! Щодо хитрих запитань він у нас у сім’ї на першому місці. Чи як мене підставити, чи щоб собі щось видурити у батьків — так заверне, що вони й задуматися не встигнуть, а вже йому і те, і се…

Тобік до нас кидався так, що мало ланцюга не обірвав. Мені аж соромно стало, що це ми з нього так знущаємося. Пішов, накришив йому хліба, залив супом, іще й костомаху з каструлі виловив. На друге.

— Малий! — погукав я. — Іди собаку погодуємо. Я його за ланцюг потримаю, а ти миску поставиш. Бо він зараз і миску перекине, і мене з нею.

— Я зайнятий! — відповів він із дитячої кімнати.

Мене аж заціпило. Зайнятий він!

— Я зараз твою зайнятку сокирою порубаю, якщо не вийдеш мені допомогти. І фіг тебе ще кудись візьму зі собою! Зайнятий він!

Подіяло. Вийшов. Штепсель!

Утримати Тобіка на ланцюгу, коли він бачить повну миску, — таке не кожен подужає. Щоб отакі тонкі лапи були такі сильні! Я тримаю його за нашийник, він рветься з останніх сил, стоячи на задніх лапах, а малий уже приніс миску і раптом завмер