Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

Ми ввійшли до будинку і пішли сходами. Тхнуло гірким димом. Піднявшись на третій поверх, побачили, що двері до помешкання Стефані відчинені навстіж. Та полотно дверей було ціле, замок теж.

— Як ви увійшли сюди, не виламавши дверей і не вибивши замка? — запитала Анна.

— Оце я й хотів вам показати, — відказав пожежник. — Коли ми приїхали, двері були широко відчинені, отак, як зараз.

— У палія були ключі, — сказав я.

Анна серйозно глянула на мене.

— Знаєш, Джессе, мені здається, той, кого ти наполохав у четвер увечері, прийшов довершити своє діло.

Я зазирнув до квартири: там уже нічого не лишилося. Меблі, стіни, книжки — все згоріло. Особа, що підпалила помешкання, мала на меті лиш одне: спалити все.

Мешканець із другого поверху, Бред Мельшоу, сидів на східцях сусіднього будинку, загорнений у ковдру, і, попиваючи каву, дивився на фасад своєї домівки, що почорнів від язиків полум’я. Він пояснив нам, що скінчив працю в кафе «Афіна» о двадцять третій годині тридцять хвилин.

— Прийшов одразу додому, — сказав він. — Чогось особливого не помітив. Сходив у душ, трохи подивився телевізор і задрімав на дивані, як часто зі мною трапляється. О третій годині ночі раптом прокинувся. У хаті було повнісінько диму. Я зрозумів, що дим іде зі сходової клітки і, відчинивши двері, побачив, що на поверсі пожежа. Відразу ж вибіг надвір і викликав пожежників мобільним телефоном. Мабуть, Стефані не було вдома. З нею сталося щось недобре?

— Хто вам таке сказав?

— Усі це кажуть. Знаєте, в нас тут маленьке містечко.

— Ви добре знаєте Стефані?

— Та ні. Як сусідку, з якою вряди-годи перетинаєшся, та й край. Наші робочі розклади надто вже різні. Вона перебралася сюди торік у вересні. Симпатична.

— Вона казала вам, що помандрує кудись? Казала, що її не буде?

— Ні. Я вже говорив, ми недостатньо знайомі, щоб вона звірялася мені в такому.

— Може, вона просила вас поливати квіти чи забирати пошту?

— Вона ніколи не просила мене про такі послуги.

Раптом він замислився. Потім вигукнув:

— Ох, як я міг забути! Вона сперечалася з якимось поліціянтом.

— Коли?

— У суботу ввечері на тому тижні.

— Як це відбувалося?

— Я прийшов пішки з ресторану. Хилилося вже до півночі. Коло нашого будинку стояло поліційне авто, Стефані розмовляла з водієм. Казала йому: «Ти не можеш так учинити зі мною, ти мені потрібен». А він відповів: «Я не хочу тебе більше чути. Якщо ще зателефонуєш мені, я подам скаргу». І поїхав. Якусь хвилю вона стояла на хіднику. Мала страшенно розгублений вигляд. Я зачекав на розі, звідки почув усю ту балачку, доки вона пішла до свого помешкання. Мені не хотілося ставити її в незручне становище.

— Яке то було авто? — запитала Анна. — З орфейської поліції чи з іншого міста? З поліції штату? Чи, може, дорожньої поліції?

— Хтозна. Я тоді не звернув уваги. Та й була вже ніч.

Нас урвав міський голова Браун, що просто-таки накинувся на мене.

— Ви, мабуть, читали вже сьогоднішню газету, капітане Розенберґу? — люто запитав він, розгорнувши перед моїм носом випуск «Орфея кронікл».

На чільній сторінці містилася світлина Стефані, а над нею напис:

ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ ДЕСЬ ЦЮ ЖІНКУ?

Журналістка «Орфея кронікл»,

Стефані Мейлеру не дається чути від понеділка.

Довкола її зникнення відбуваються загадкові події.

Поліція штату провадить розслідування.

— Я не знав про це оголошення, пане голово, — запевнив його.

— Знали чи не знали, капітане Розенберґу, а це ви зняли цю колотнечу! — розлючено крикнув Браун.

Я глянув на сплюндрований пожежею будинок.

— Ви хочете сказати, що в Орфеї нічого не відбувається?

— Нічого такого, що не було б у компетенції місцевої поліції. Отож не зчиняйте тут бучі, розумієте? Фінансове становище міста не зовсім хороше, тож усі сподіваються на курортний сезон і театральний фестиваль, щоб заробити трохи грошенят. Якщо туристів налякати, вони сюди не приїдуть.

— Дозвольте мені все ж таки наполягти на своєму, пане голово: я вважаю, що тут скоєно дуже тяжкий злочин.

— У вас немає найголовнішого доказу, капітане Розенберґу. Шеф Ґуллівер сказав мені вчора, що її автомобіля ніхто не бачив від понеділка. А що як вона просто поїхала кудись? Я зробив декілька телефонних дзвінків, здається, ви наступного понеділка виходите на пенсію?

Анна зачудовано глянула на мене.

— Джессе, — сказала вона, — ти покидаєш поліцію?

— Нікуди я не піду, поки не виведу злочинця на чисту воду.

Міський голова Браун таки мав довгі руки, і я зрозумів це, коли повернувся з Бендгем-роуд до орфейської поліції й мені зателефонував мій начальник, майор МакКенна.

— Розенберґу, — сказав мені він, — міський голова Орфеї весь час мені телефонує, вже спокою нема від нього. Каже, ти сієш паніку в місті.

— Майоре, — відказав я, — тут зникла жінка, і це може бути пов’язане з убивством чотирьох людей 1994 року.

— Справу про вбивство чотирьох людей закрито, Розенберґу. І ти повинен це знати, адже ти її й розкрив.

— Та знаю, майоре. Та оце думаю, чи ми тоді чогось не проґавили...

— Що ти мені розповідаєш?

— Зникла жінка — журналістка, яка почала наново розслідувати цю справу. Хіба це не причина, щоб копати знову?

— Розенберґу, — роздратовано сказав МакКенна, — начальник місцевої поліції каже, що в тебе немає навіть найменшого доказу. Ти псуєш мені суботу, а за два дні, коли покидатимеш поліцію, всі вважатимуть тебе дурником. Ти цього хочеш?

Я мовчав, і МакКенна дружнім тоном продовжив:

— Послухай мене уважно. Цими вихідними я маю поїхати з родиною на озеро Чамплейн, а телефон забуду вдома. Буду недоступний для будь-яких дзвінків, аж поки не прийду на роботу в понеділок уранці. Отож ти повинен до першої години надати мені в понеділок солідні докази. Якщо цього не станеться, ти чемненько повертаєшся до свого кабінету, наче нічого й не було. Ми хильнемо по чарчині з нагоди того, що ти йдеш із поліції, й більше я нічого не хочу чути про цю справу. Ти все зрозумів?

— Авжеж, майоре. Дякую.

Часу було обмаль. В Анниному кабінеті ми почали записувати всі ті розрізнені дані на магнітному панно.

— Згідно зі свідченнями журналістів, — сказав я, — комп’ютер украли