Аскольд Мельничук - Посол мертвих

тремтіли. Я швидко починав нетерпеливитись і хотів переходити до наступної сторінки, та він мене зупиняв:

— Чекай, друже. Поглянь сюди, і сюди ось — теж.

Його очі стали скляні, дихав він часто і неглибоко. Судячи з його реакції, просто дивом здавалося, що чоловіки не бігають вулицями, ловлячи жінок і притягаючи їх до себе за волосся. Й Ада — невже і вона під купальником така?

Третього чи четвертого разу, коли ми зустрілися, щоби розглянути черговий журнал, Алекс продовжив мою освіту. Розстебнув штани і витяг свій пеніс, який був сповнений захвату від останнього предмета нашої уваги.

— Що? Жаби-дельфіна ніколи не бачив?

Я знизав плечима. Моя власна реакція вмить згасла від того, що на мене хтось збирався дивитися. На той час у мене бували мокрі сни, та я ще не дізнався, як відтворювати їх при світлі дня.

— Ти ж іще не робив такого, ні? — він посміхнувся. — Ну, погляньмо.

— На що?

— На золоту рибку, друже, — покажи нам свою золоту рибку.

Його власна «рибка», яку він погойдував у неміцно стиснутому кулаку, мала вигляд вузлуватий, шишкуватий, і я не мав бажання долучатися до його акваріуму, проте страх, що він висміє мене за недосвідченість, переміг ті обмеження, які я засвоїв, — але від кого, якщо подумати? До того, як перша сексуальна просвіта відкрила підліткам очі на поведінку власного тіла, я не певен, що чув бодай від одного дорослого що-небудь про секс. Звичайно, не від батька, не від матері, не від черниць. Місце, де я найближче підійшов до тієї таємниці, — то був бар у центрі, проходячи повз який, я дізнався, що означає «топлес», — і, правду кажучи, це викликало в мене радше нерозуміння, ніж хіть.

— Ну ж бо, — казав Алекс, злегка потираючи вологий ніс тильним боком другої руки.

І поволі я розстебнув штани.

— Подивимося…

Запхавши пальці, як пінцет, у труси, я витяг жалюгідну особину, яка безвільно звисала, нагадуючи чищену креветку.

— Роби так, — сказав Алекс, відсуваючи крайню плоть.

Після кількох рухів у нього став червоний, налився кров’ю. Його очі знову стали скляними; він подивився не на мене, а на фотографію; потому його погляд зробився самозаглиблений, рука набирала швидкості, дихання глибшало — і раптом під рукою щось дико смикнулось, і гейзер білої лави полетів у повітря й на голу підлогу його маленької захаращеної кімнати, заваленої черепами тварин, мушлями та дивними камінцями; він востаннє злегка стиснув руку і заплющив очі.

Коли він повернувся до тями, я вже застебнув штани, склав журнал і сором’язливо сидів на краю його ліжка.

Алекс поглянув на мене зі спокійним здивуванням.

— Ти ніколи цього не робив?

Якби він говорив не лагідно, я би, напевно, йому заперечив: сказав би, що просто не хотілось, — однак Алекс ані краплі з мене не сміявся.

Здається, він радів, що йому випала роль мого вчителя, радів, що втаємничив мене в те, як улаштовано світ. Щоки він мав червоні, мовби пробіг стометрівку. Я похитав головою.

— Тримай, — сказав він, передаючи журнал мені.

Коли я не взяв, Алекс додав:

— Візьми зі собою. Дивись у ванній чи в туалеті. Там для того місце. Не переживай: це всі роблять!

Я не хотів сперечатися, тож прийняв той подарунок, за декілька днів знайшов час і місце за інтимних обставин ретельно вивчити причини та наслідки і невдовзі опанував це своєрідне чоловіче мистецтво, навколо якого багато століть зчиняли такий галас, а в наш час перетворили на реферат із основ здоров’я.

Однак Алекс так і не навчився приборкувати того джина, якого він навчився випускати на волю, і я можу тільки здогадуватися, скільки його наступних бід почалося з цих дитячих пошуків і одержимостей.

3

Кохання — це теж своєрідна хвороба зникомості, ми відкрили її завдяки Полові.

Старші сини ростуть великі, — їхня плоть стає ніби бронею від тих очікувань, які на них покладає світ. Плечі Пол мав такі широкі, що вони нагадували перевернуте каное. Він гордо носив коротку спортивну зачіску й одягався, мов качок, хоча від Алекса я знав, що поза футбольним полем він здебільшого цурається товариства. Навіть найенергійніші вправи не могли розігнати гніву Пола. Злість підсвічувала його чорні очі, які зблискували, наче підлита в полум’я нафта.

У сьомому класі поліцейська машина стала Полові Круку за особисте таксі. Його привозили додому за порушення дозволеного часу перебування на вулиці, за спробу купити алкоголь, за кидання каміння в потяг. Його ловили, коли він бив вікна в покинутому будинку біля лікарні, малював графіті на боці автобуса, бився у школі, підпалював петарди у шкільному туалеті. Його відлучили від занять. Аді сказали, що після наступної витівки його виженуть зі школи. Мій батько, котрий оплачував медичну освіту, працюючи на такій кількості робіт, що я всіх і не пригадаю, сидів за касою місцевої винної крамнички, коли помітив, що Пол ховає за пазуху журнал. Тато затримав хлопця до того, як крамниця зачинилася. Потому відвів додому. Подзвонив у двері, чекаючи, що йому відчинить Ада. Проте вийшов сонний Віктор, кліпаючи супроти світла, немовби кажан.

Мій батько знав Віктора.

— Де Ада? — твердо спитав він.

— У ресторані.

— В якому?

— У придорожньому.

Тримаючи похмурого Пола за комір джинсової куртки, тато пішов туди.

Ішли мовчки. Якби його впіймав не мій батько, то могла б бути бійка. Мій батько сприймав такі речі як частину своєї місії. Дорогою до ресторану він насвистував свого улюбленого Моцарта, махав рукою друзям, котрі працювали у крамницях.

Ада стояла надворі й курила — і тут побачила, як до неї суне її син, подібно до корабля.

Побачивши мого батька, вона викинула цигарку і застебнула верхні ґудзики блузки.

Вона не могла дивитися на Пола. Простягла наосліп руку і дала йому ляпаса.

— Що він зробив, Пітере?

— Я спіймав його на крадіжці.

— Я не крав!

— Злочинець навіть власної матері не визнає. Пробачте, Адо, та я вирішив, що ви це мусите знати. Я не хочу, щоби він потрапив до в’язниці.

— Дякую, Пітере. А як Слава?

— Та все крутиться: якийсь церковний комітет, господарство…

Та він не хотів підкреслювати очевидного. Він був скромний чоловік і бачив Адин біль.

— Що ж мені з ним робити?

Батько на хвилю замислився.

— Треба дозволити йому працювати зі мною в крамниці.

— Я ніколи не працюватиму з вами! — прошипів Пол.

— Гаразд. Ніхто тебе не примушуватиме. Та роботу тобі треба знайти.

— Мені час назад, — сказала Ада. — Дякую, Пітере, що не викликали поліції.

Чого ніхто не міг тоді