Аскольд Мельничук - Посол мертвих

хотілося жити. У нас є справа: ми маємо впіймати ту жабу; я мав вивчити латинські відміни… Натомість Алекс, здається, збирався поліпшити свою репутацію.

Машина зупинилася. Я почув, як за нашими спинами відчинилися двері, тоді хряснули, як зацокотіли асфальтом гостроносі черевики з набійками, — і не встигли ми відбігти, як четверо найкрутіших пацанів у місті заступили нам дорогу.

Семмі, в майці, накачаний у тренажерному залі Ґреґа, підійшов упритул до Алекса — той не відсахнувся.

— Сцикуни, — тихо сказав Алекс.

Я бачив, що перед нами небагатий вибір: або переговори, або смерть.

— Чули про гігантських жаб? Так, я не свищу. Більших за вашу тачку. Ось їх ми й шукаємо.

— На хуй.

Я здійснив останній маневр — зарепетував, як бабця на пожежі, як пані Оболонська, коли її чоловік знепритомнів під час причастя, — і завдяки цьому ми виграли кілька секунд.

Поки я гадав, що робити далі, з придорожніх кущів вийшов офіцер Майк, — там він, імовірно, щойно трахався з якоюсь старшокласницею: краватка в нього була розвільнена, сорочка — незастібнута.

Офіцер Майк був відомий своїми зловживаннями.

— Здрастуй, Семмі. Привіт, хлопці. Що тут у нас, духовне відродження? Зібралися воздати хвалу Богові?

Мені полегшало від такого різкого повороту ситуації, — тепер я не без приємності спостерігав, як Семмі запихає руки в кишені так глибоко, що з нього ледь не сповзли штани.

Рукави у Майка були закасані, лице — біле, як варена куряча грудка, — блищало від поту. Здається, я помітив у нього на підборідді слід від помади.

Четверо хуліганів опинились у пастці. Вони перезирались, і просто в повітрі бриніло, що вони готові крізь землю провалитися, не знаючи, куди тікати.

— Чи бачили ви коли-небудь, як ангели славлять Бога? — Майк схилив голову набік, ворушачи своїм чутливим носом, наче кролик.

— Ні, сер, — зізнався я.

— То просто дивовижне видовище. Вам сподобається!

Він подивився на хуліганів. Його товсті губи склались у глузливу посмішку.

— На коліна, хлопці!

— Ви жартуєте?

— На коліна. Поки ви їх іще маєте. І ти, Семмі, теж.

Усі знали: якщо хтось Майка розсердить, то може перетворитися на фарш. Саме цим копом лякали дітей — завдяки чуткам про переламані кістки та носи, наколоті очі, крадені наркотики, — і правдивість цієї недоброї слави була очевидна як ніколи.

Коли четвірка в повному складі впала на коліна, Майк витяг свого кийка, затис його між ніг, так що той став нагадувати ерегований член, і змусив усіх чотирьох підповзти до нього на колінах і торкнутися його ротом.

— Посмокчіть-но, хлопці. Отак!

Урешті, задоволений, він відпустив нас — необхідних глядачів дійства, — і ми пішли додому без жаби.

Дорогою назад Алекс дістав свій «Camel» і дав мені цигарку. Я зупинився, взяв її пальцями, підніс до носа — й урешті затиснув губами, підставляючи Алексові, щоби він припалив; запальничка в нього тхнула бензином. Він єхидно посміхався, коли я кашляв і мружився від диму, сподіваючись, що наші мами не проходитимуть повз нас. Більш як трьох затяжок я не витримав. Алекс запевнив мене, що незабаром я проситиму в нього ще.

~ ~ ~

Тим часом мені не йшов із голови той альбом, який я бачив тоді в горах. Що то були за фотографії? Який насправді Бог за хмарами? Чому вони в місіс Крук?

Вітражі й ікони в пору широкоекранного кінематографа здавалися не надто переконливими. Чи усміхається Бог? Який Він завбільшки? Іноді я думав, що було б гарно, якби Бог був маленький, майже невловний. Я уявляв Його завбільшки з ковпачок для ручки, вбраного в зелену картату сорочку, в штани захисного кольору, взутого в мокасини, як Він махає парасолькою, в якій і є ціла Його сила. Тільки націлить, скаже заповітне слово — і трапиться що завгодно: землетрус, сніг, кохання, чудеса, броненосець…

Я знай розпитував Алекса про картинки — доки він нарешті погодився принести альбом, попередивши, що я буду розчарований. Була субота у грудні. Ми сиділи в кухні у Круків. Напередодні вночі випав сніг, і світ погарнішав, посвятковішав. Якби я був Богом — саме в такий час би й показувався.

Алекс приніс книжку, яка мені здалася телефонним довідником. Він поклав її на стіл, а я придивився до його профілю і вловив Адріанині риси: ці повні губи, зелені очі, високе чоло. Тільки горбатий ніс — від Льва.

Альбом було оправлено у тлусту синю обкладинку зі штучної шкіри.

— Розгортай, — сказав він.

Я швидким рухом розгорнув альбом — і моє серце впало. У ньому були сотні різноманітних листівок із Дівою Марією.

— Джотто, — прочитав я на звороті однієї з них.

Він перегорнув сторінку.

— А ця — одна з моїх улюблених.

Я роздивився видовжену постать Мадонни серед оксамитової зелені й прочитав на звороті ще одне химерне ім’я: «Ель Греко».

Ці імена для мене нічого не означали. Я заплющив очі, щоби не виказати розчарування. Алекс підтакнув:

— А ти як думав? Але мама має рацію — на свій лад. Великі художники. Вони найближчі.

— А ти звідки знаєш?

— Маю знати, мафіозо.

І тоді він додав:

— Я маю тут дещо набагато краще.

Я зняв окуляри і дивився, знуджено та розмито, на невиразний білий світ надворі. Чому ж Ада зі мною жартувала? Я почувався ошуканим. Вирішив, що насправді все не так: Алекс не знає. Він приніс цей нещасний альбом, бо не знає, де лежить справжній. А може, і знає, та не хоче ділитися зі мною таємницею. Ні, мені приємніше було уявляти, що він про нього не знав — що Ада ховала той альбом від нього. Колись вона мені його покаже. Я мав якісь дивні, по-своєму близькі, стосунки з його матір’ю і вважав, що в певних випадках вона надасть мені перевагу перед Алексом. Хтозна, звідки в мене були такі зухвалі думки. А тим часом я вдав, ніби його пояснення мене задовольнило і перегляд завершено. І нова сфера Алексових знань мене вразила: виходить, його захоплення не обмежуються колекціонуванням чи носінням рукавичок, його пристрасна натура здатна на цікаві речі.

Алекс повернувся зі журналом. Так я дізнався, що таке «Playboy».

Широко розкривши очі, ми роздивлялися вже дещо вицвілі фотографії. То ось що ховається під усіми цими сукнями! Не дивно, що жінки так майстерно себе приховують. Побачивши ці фото вперше, я пережив суміш сорому, сум’яття, цікавості й бажання. Натомість в Алекса перших трьох почуттів не було помітно. Його реакцією було бажання і… Певно, інакше, ніж трепетом, цього почуття не назвеш. Коли він гортав сторінки, його руки