Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

поруч із королівським срібним деревом, сплітаючи свої жовтувато-вочені скрючені гілки з його прямими сріблясто-сірими. Воно обплутало своїм корінням коріння шляхетного дерева, стиснуло суперника в задушливих обіймах. Тепер срібне дерево ледве виднілося, загублене серед буйного листя душника.

- Батьківщина душителів - Тобер, - пояснила Гвен. - Тут вони пригнічують інші дерева так само, як і там. Ми могли б попередити тоберіанців, але їх це не цікавить. Все одно ліси тут були приречені на загибель із самого початку. Навіть душителі загинуть, хоч і останніми.

У міру їхнього просування лісом дерев-загарбників ставало все більше і більше, поки вони не заповнили весь видимий простір. Ліс став густішим, темнішим, стежки вже. Вони спотикалися про коріння, що стирчало з землі, над їхніми головами гілки спліталися, як гігантські борці в сутичці. Там, де три чи більше душителів росли близько один від одного, вони перетворювалися на величезний сплутаний клубок, який доводилося обминати. Інших рослин майже не було видно, за винятком чорних і фіолетових грибів біля підніжжя жовтих душителів і рослин-паразитів, що звисали з гілок.

Але в лісі водилися звірі.

Вони миготіли в глибині чагарників душників, перегукуючись тонкими голосами. Нарешті Дерк побачив одного з них. Звірятко дивився на них з густого жовтого листя. Він нерухомо сидів на гілці над їхніми головами, крихітне тільце здавалося прозорим. Дерк торкнувся плеча Гвен і кивком голови показав на тварину.

Гвен, посміхнувшись, простягла руку і взяла істоту. Коли вона показала долоню Дерку, він побачив на ній лише пил та потерть.

- Десь поблизу гніздо цих маленьких хижаків. Їх називають деревними приведеннями. Вони линяють чотири або п'ять разів, поки ростуть, і залишають на гілках стару шкіру, щоб відлякувати інших хижаків. А от і живе звірятко, подивися.

Дерк подивився в тому напрямку, куди вона показувала, і встиг помітити крихітну жовту істоту, що промайнула, з гострими зубами і величезними коричневими очима.

- Вони можуть і літати, - сказала йому Гвен. – У них є перетинки між передніми та задніми лапками, і за їх допомогою вони перелітають із дерева на дерево. Деревні привиди полюють зграями і можуть здолати тварину, що перевершує їх за розмірами раз на сто. Зазвичай вони не нападають на людину, якщо тільки вона не натрапить випадково на їхнє гніздо.

Звірятко зник у лабіринті гілок душника, але краєм ока Дерк помітив ще одного. Він озирнувся на всі боки. Прозорі висохлі оболонки маленьких, лютих хижаків населяли сутінковий ліс, мов зловісні привиди.

- Чи не ці істоти так засмучують Джанасека? - Запитав він.

Гвен кивнула головою.

– Ці звірята неабияк докучають мешканцям Кімдісса, звідки вони родом, але тут вони потрапили у свою стихію. Забарвленням вони зливаються з листям душителів, до того ж пересуваються в гущавині гілок швидше за всіх інших тварин. Ми за ними довго спостерігали. Вони їдять усе поспіль і дуже скоро знищили б усе живе і самі почали б вимирати, але на це не вистачить часу. Екран перестає діяти, невдовзі все життя на планеті вб'є холод.

Вона втомлено повела плечима і сперлася на гілку, що низько зростала. Їхні комбінезони давно вже прийняли брудно-жовте забарвлення лісу. Коли Гвен відвела рукою гілку дерева, рукав задерся, і Дерк побачив тьмяне сяйво браслета на тлі листя душителів.

- Чи багато тут ще тварин?

- Досить, - відповіла вона.

У червоному світлі дня срібло її браслета здавалося якимось іншим металом.

– Не так багато, звісно, ​​як було раніше. Багато звірів залишили «домашній» ліс. Дерева у ньому гинуть, а тварини це чують. Але дерева із зовнішніх планет виявилися стійкішими. Скрізь, де було висаджено дерева Окраїни, триває життя, у зовнішньопланетних лісах ще живуть тварини. Досить багато видів. Душителі, примарні дерева, блакитні вдівці процвітатимуть аж до кінця. І до настання холодів давати притулок всім мешканцям – і старим, і новим.

Гвен ліниво помахувала рукою, а блиск браслета притягував погляд Дерка, кричав йому в обличчя. Він пов'язував, змушував пам'ятати - любов, втілена в міцному союзі срібла та каменю. А в нього тільки крихітна сльозинка, повна тьмяних спогадів.

Дерк подивився в далечінь, поверх поплутаних гілок жовтих душителів, туди, де на сутінковому небі висів Хеллей, скоріше втомлений і жалюгідний, ніж злісно-сатанинський. Тремтіння пройшло по його тілу.

– Ходімо назад, – запропонував він. - Це місце наганяє тугу.

Гвен не заперечувала. Вони знайшли прогалину серед чагарників душників і розгорнули платформи скутерів. Піднявшись у повітря, полетіли у бік Лартейна. Він мав довгий шлях.

3

Вони знову летіли над горами, і в Дерка цього разу виходило краще, але успіх не покращив його настрої. Більшість утомливого шляху вони летіли порізно, не розмовляючи, Гвен трималася трохи попереду. Позаду них у небі нерухомо висіла неповне Вогняне Колесо. Дерку не вдавалося наздогнати розпливчастий силует Гвен, що здавався примарним на тлі неба. Туга вмираючого уорлорнського лісу ввібралася в його плоть, отруїла почуття. Гвен здавалася йому лялькою в костюмі, що втратив колір, як він втратив надії, її чорне волосся відливало неприємним маслянистим блиском у червоному світлі дня. Вітер шумів у вухах, думки безладно роїлися у свідомості, і одна з них поверталася знову і знову: вона – не його Джіні, і ніколи нею не була.

Двічі протягом польоту Дерк бачив, чи йому здавалося, що бачив, блиск браслета, який мучив його так само, як у лісі. Щоразу він примушував себе дивитися в інший бік, на довгі темні смуги хмар, що стрімко мчали небом.

Ні сірого аеромобіля, ні зеленої військової машини не було на місці, коли вони опустилися на дах. Залишився лише жовтий літальний апарат Руарка. Дерк знову незграбно шльопнувся, але цього разу ніхто не засміявся. Скутери вони залишили на даху. Дорогою до ліфта вони обмінялися кількома незначними словами, потім Гвен відразу пішла до себе.

Аркін Руарк з нетерпінням чекав його у своїх кімнатах унизу. Дерк побачив крісло біля світлої стіни поряд зі скульптурою та кімдіськими квітами в горщиках і втомлено опустився в нього, бажаючи тільки одного: сидіти і ні про що не думати. Але Руарк не дав йому спокою. Похитуючи і потряхуючи головою, так що пританцьовували світле волосся, він підійшов до Дерка і сунув йому в руки високу зелену склянку. Тонкий кришталь був зовсім гладким, лише візерунок інея, що тане, покривав його зовні. Дерк ковтнув крижане вино густо-зеленого кольору з присмаком ладану та кориці.

— Дуже втомлений у вас вигляд, Дерк, — сказав кімдіссец після того, як узяв свою склянку і плюхнувся в плетене крісло під гілками чорної рослини, що поникли. Списоподібне листя квітки кидало плями тіні на його кругле усміхнене обличчя. Він з шумом сьорбнув ковток зі своєї склянки, і на