Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

Я відмираю. Різко. Хапаю з тумбочки халат і біжу до дверей. Господи, що сталося?

- Так? - Дивлюся у вічко, і мої очі розширюються від подиву ще більше, ніж хвилину тому. Двоє поліцейських з пістолетами в руках і ... ох, зачекайте, а хто це там ховається за їхніми спинами? Невже тітка Катя?

- Чи не могли б ви відчинити двері?

- А навіщо? Я нікого не викликала.

- Відчиніть двері, будь ласка, ми хочемо переконатись, що з вами все гаразд. Нам надійшов дзвінок від ваших сусідів.

- Та будь ласка! - По черзі відчиняю три замки та засувку, виглядаю на сходовий майданчик.

- З вами точно все гаразд? Може... Може, хочете про щось повідомити? - І поглядає кудись мені за спину.

- Владику? І ти туди ж?! - вражено запитує тітка Катя, протиснувшись між двома чоловіками у формі.

- Здоровенькі були, - усміхається цей ідіот, а я розумію, що вже через годину всі сусіди знатимуть про те, що не минуло й місяця, як я затягла до себе в ліжко цього Владика.

- Так, точно все гаразд, не розумію мети вашого візиту.

- А-а-а-а, ну тоді гаразд, - поглядаючи на нас дивним поглядом, каже той.

Зачиняю двері прямо перед носом поліцейських і видихаю.

- Громадянко Сизова, це вже шостий неправдивий виклик цього місяця. Ще раз зателефонуйте з якоїсь дрібниці, і випишемо вам штраф.

- Але зачекайте, це був ніякий не неправдивий виклик, я сама чула, як вона кричала і благала про допомогу! Я... - Голоси повільно віддаляються, а я вирішую, що наступного разу, коли зберуся робити епіляцію, обов'язково зачиню всі вікна та двері. Особливо двері.

Пригадую, що за мною все ще стоїть сусід. Знову відчиняю вхідні двері, хапаю його за руку та виштовхую зі своєї квартири, поки він не зрозумів, що до чого. З силою грюкаю дверима, зачиняю на всі замки і збираюся продовжити свою розправу з того місця, де зупинилася, але злий голос по той бік дверей не дає зробити і кроку:

- Гей, пусти, я ж без ключів!

- Я не винна, - посміхаюся задоволено, розуміючи, що ось вона - ідеальна помста за всі ночі безсоння.

- Якщо це прикол, то не смішно. У мене навіть телефону нема.

- А ти скажи чарівне слово, може, двері й відчиняться.

- Яке ще чарівне слово? - гарчить він. Неприємний все ж таки тип.

- Сім-сім, відкрийся!

-Що?

- Ти що, Алі-Бабу жодного разу не дивився? Щоб відчинити двері, треба сказати чарівне слово. - По той бік від мене утворилася тиша. Підходжу навшпиньки ближче до дверей і заглядаю у вічко. Величезна голова сусіда закриває весь огляд на красу сходового майданчика. На ці рівні кути та світло-сірі стіни. На мою квітку в горщику, зрештою.

- Сім-сім, відкрийся, - тихо бурмоче він.

Я аж поперхнулася. Він що, ідіот? Думає, що цими словами реально можна відчинити двері?

– Ну? - вичікувально дивиться на мої двері.

- Що "ну"?

- Ти відчиниш двері?

- Я ж сказала, що не відчиню.

- Я сказав це безглузде чарівне слово, відкривай! - каже таким тоном, наче я зла тітка, яка обдурила його і відібрала цукерку.

- То до своїх дверей звернися! Я це мала на увазі! - сміюся тихенько.

Спостерігаю, як спотворюється від злості його обличчя. Владислав заплющує очі, намагаючись упоратися зі своїми емоціями, кілька разів голосно видихає і не витримує. Стукає щосили в двері, при цьому загрожуючи придушити мене при наступній зустрічі.

Господи, він справді псих. Достатньо одного погляду на нього ось такого, щоб зрозуміти це.

- Слухай, я, взагалі-то, думав, що тебе тут як мінімум вбити зібралися, прибіг, щоб врятувати, а ти ось так ось дякуєш мені? Виставляєш за двері босоніж і в одних спортивках?

- Можу капці з балкона скинути.

- Дуже великодушно. Дідько, та відчини ж ці  двері! – І знову удар. Але мої двері й не таке витримають. Адже вони «Made in Italy».

- Гаразд, ти тут це, не галасуй сильно, а я пішла. - І під звуки лайки поспішила в кімнату, щоб одягнутися. Скоро приїде Вовка, а я ще не готова.

До біса епіляцію, це перше побачення! А на першому побаченні навіть не цілуються!

***

Через півгодини сусіда за дверима немає. Погано, адже я ж хотіла його трохи помучити, а потім впустити, і нехай повзе у своє лігво.

Відчиняю двері, щоб переконатися, що він не ховається десь за рогом або між сходовими прольотами, але там його теж немає.

- Гей, сусіде, ау-у-у?..

Тиша.

Ну і добре. Хапаю ключі, востаннє дивлюся на себе в дзеркало, наношу на губи безбарвний блиск і біжу вниз сходами. Вова вже хвилин п'ять як чекає на мене.

Поки спускаюся, тисяча думок проноситься у моїй голові. Чим менше сходинок залишається до першого поверху, тим швидше вивітрюється впевненість у собі.