Анна Харламова - Французький акцент, Анна Харламова

Глава 11

 Тео 

  Сім років тому.
  Нью-Йорк. 

   Я почувався препаскудно, хоча і був поруч з тією, заради якої поїхав на інший кінець світу. Мене з’їдало зсередини, я почувався винним та безвідповідальним сином. Я поїхав тоді, коли був найбільше потрібен своїм батькам, але і відмовитись від Уітні, я не міг… я не хотів.
   — Про що ти думаєш? — Запитала мене Уітні, сидячи навпроти мене з келихом шампанського. — Знову про батьків?
   — Так. Я…
   — Тео, ти не можеш жити лише так, як хоче хтось. Ти вже не маленький хлопчик. — Вона зробила ковток рідини, і подивившись на мене, додала: — Ми про це купу разів говорили. Тож, може досить?
   — Я просто залишив їх тоді, коли їм потрібна допомога і татове серце трохи барахлить.
   — Тео… Тео… ти невиправний. — Видихнувши, Уітні встала і попрямувала до бару, налити ще шампанського.
   Я сидів у кріслі і все намагався зрозуміти, чи правильно вчинив, що поїхав. Ми тут вже три місяці, але я ніяк не міг звикнути до цього життя. Та й я бачив, що Уітні з переїздом сюди дуже змінилась. Я її не впізнаю. Хоча можливо справа в мені, я завжди дістаю її зі своїми хвилюваннями. Я прийняв рішення і мені слід поводитись, як справжньому чоловікові, а я, наче, нюні розпустив. Треба брати себе в руки.
   — Може підемо додому? — Запитав я, коли Уітні повернулась і сіла у крісло.
   — Ні! Ти що?! Я хочу ще побути.
   Я якщо чесно задовбався від усіх цих вечірок, які так полюбляла Уітні і які так ненавидів я.
   — Ми тут уже третю годину.
   — Припини Тео. Я вже починаю злитись. Ти завжди з кислим обличчям, я тільки і чую, що розмови про твою родину. — Закипіла вона.
   — Уітні, я йду додому.
   — Добре.
   Я міг лише сумно посміхнутись. Поцілувавши Уітні у щічку, я покинув приміщення її друзів. Махнувши рукою, я зупинив таксі, яке і відвезло мене до квартири моєї дівчини. Увійшовши до вітальні, я поспішив знайти валізу і поскладати речі. Я їхав сюди заради кохання, яке розтануло, як морозиво на сонці. Гадаю, що і Уітні зрозуміла, що ми не пара. Нас поєднав секс, розмови ні про що і звичайно вино. Зараз… нічого того, що нас пов’язувало немає. А найголовнішого... немає і не було – кохання. Якщо б це була та єдина, все б було інакше.
   В цю саму хвилину мені зателефонувала мама.
   — Мамо, привіт.
   — Тео, у тата серцевий напад. — Схлипуючи у телефон, промовила вона.
   — Я вилітаю першим рейсом. Мам… пробач. Я повернусь і все виправлю. — Поклавши слухавку, я навмання почав скидати речі у валізу та сумку.
   Тепер залишалось лише одне – чекати на повернення Уітні.
   Минуло три години і от нарешті на порозі з’явилась Уітні. Побачивши валізи, вона запитала:
   — Все скінчено, так?
   — Так. Ти ж це теж зрозуміла… і вже давно, правда?
   — Так. Це не кохання, Тео. Не те, що ми спершу подумали.
   — Не те. Бажаю зустріти того, хто зробить тебе щасливою.
   — І я тобі бажаю зустріти ту єдину.
   Ми обійнялись на прощання, а вже через хвилину, я спускався сходами тримаючи в руках валізу та сумку.
   Я їду додому.
   Переліт мені здавався занадто довгим. Весь час, який я був у небі, я відчував провину. Я покинув батька, знаючи, що його здоров’я підірване за роки важкої праці і поспішив за коханням, яке сам і вигадав. Мені боліло та стискало у грудях від думки, що з татом може щось статись,… що я не встигну… Я боявся, що останньою нашою розмовою залишиться сварка перед моїм від’їздом в Нью-Йорк. Я боявся… дуже-дуже боявся. Молячи Господа про здоров’я батька, я не помітив, як вже опинився в аеропорту Марселя.
   Нарешті вдома. Нарешті.
   Всівшись в таксі, я їхав довгі години до будинку батьків знову і знову, прокручуючи в голові останні слова мами, «у тата серцевий напад». Мені кортіло всістись за кермо і натиснути на газ. Хоча… куди вже швидше?
   Лаванда… суцільний океан лаванди… Місце, де я виріс, де пройшла моя юність,… де я був і є завжди щасливим.
   Поворот… Ще один поворот… і нарешті я дістався Со*. На очі навернулись сльози. Я вчинив підло зі своєю родиною, але я все виправлю. Все буде добре.
   Таксі зупинилось. Я розрахувався, і вийшовши з автівки, забрав валізу та сумку. Дійшовши будинку батьків, я взявся за ручку, і увійшовши всередину, вдихнув аромат маминої випічки та звичайно лаванди.
   Мій дім.
   — Мам, я вдома. — Крикнув я і поспішив на її пошуки.
   — Тео! Тео! Мій синку! — Мама кинулась в мої обійми і я міцно-міцно обійняв її навзаєм. — Ти повернувся.
   — Мам, я більше нікуди не поїду. Я назавжди тут. Обіцяю. — Я поцілував її волосся і лагідно промовив: — Не плач. Все буде тепер добре.
   — Добре. Добре, синку.
   — Де тато?
   — Він у кімнаті. — Мама подивилась на мене. — Він був спочатку у лікарні, але потім лікарі дозволили його забрати додому. Він так чекав на тебе, Тео. Він буде такий радий. 
   — Мам…
   — Я знаю, Тео… знаю. Ти ні в чому не винен і ніколи навіть так не думай. Зрозумів?! — Мама насупилась і я сумно посміхнувся, хитаючи головою у знак згоди.
   — Так, мам. Я до тата.
   — Йди… йди. — Мама посміхнулась, і я побачив на її обличчі нові зморшки. Вона втомилась… дуже втомилась. Хвилювання за кохання всього її життя зробили її худішою. Мені так було шкода, що я не був тут, коли їй була потрібна допомога.
   Я узяв її обличчя в долоні, і поцілувавши в чоло, роздивлявся її, наче не бачив роками. Чорне, як ніч волосся було забране у зачіску на потилиці, тепла посмішка, блакить очей під густими віями та її улюблений фартух. Я не помилився – вона готувала хліб.
   — Все буде добре. Я обіцяю.
   Я ще раз посміхнувся і поспішив до батька.
   Підіймаючись сходами, я натрапив на Беатріс і наші руки механічно обвились довкола талії одне одного. Вона заплакала. Її тендітні плечі здригались, а голос тремтів, коли вона промовила:
   — Ти повернувся. Тео… мій братику… ти повернувся.
   — Так, сестричко. Я тут. Назавжди. Все тепер буде добре.
   Ми постояли так ще кілька хвилин, а потім я увійшов до кімнати батька. Він лежав у ліжку, такий виснажений… та втомлений. Мені стало так боляче бачити його таким. Він завжди був міцним роботягою, який робив все, щоб його родина ні в чому не знала потреб. Він кожному допомагав і чинив по совісті.
   Я завмер на порозі, задивившись на батька. Чорне волосся прикрашала де-не-де сивина, брови злетіли до гори, а чіткий контур губ утворив посмішку. Нарешті широка посмішка, яку я так добре знав.
   — Тео! Ти тут!
   — Так, тату… я тут. Назавжди. Я більше ніколи і нікуди не поїду. Я буду завжди з вами. Обіцяю. Даю тобі слово – дорослого сина.
   Я поспішив до ліжка, і нахилившись, дуже обережно обійняв батька. Сльози полегшення і щастя котились по моїм щокам. Він одужає. Я все для цього зроблю. Все.
————————————————
*Со (фр. Sault) -муніципалітет у Франції, у регіоні Прованс -Альпи -Лазурний Берег, департамент Воклюз. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно