Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

цей досі ще безконкуренційний у нас митець вислову, почала вчитись української мови аж десь біля вісімнадцятого року життя. Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже... «дивно» по-українськи, так, що ми, дівчата, навіть подекуди (незвідані дороги твої, доле!) бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним»; до нас, українок.

З віршів нагородженої збірки довідуємося, що Антонич – лемко. Може, був це і той сам говір лемківський, що будив у нас недовір'я до нового товариша.

Ми не літературний журнал, тож і на сто миль далекі від фахової критики. Ми хочемо лише поділитися з нашими читачками тим, що нам в Антонича найбільше подобалося, – його образами й порівняннями.

Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, що бачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем ткнути.

Слухайте: ви бачили не раз село під лісом, правда? Коли та картинка подобалася вам і ви з симпатією до неї хотіли якось поетичніше висловитися про неї, то второваним звичаєм поетів сказали, що «село обведене лісом, наче віночком». А в Антонича «на схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село».

Або: корчма. В сліпкуватому вечорі серед села, а може, ще краще – за селом, ясно освітлена корчма. До чого порівняла б її ваша уява? В Антонича «корчма, мов кущ, що родить зорі, свічками палиться вночі».

Гарне порівняння, але щоб воно припленталося нам на думку, то треба – Антоничем родитись.

Або: довгий міст над рікою. До кого може бути він подібний? До змії? Але... це порівняння – це вже «монополь» поїздів і стежок. Послухайте, на що скидається той міст в уяві Антонича:

...в сонці міст

рудий хребет ліниво гріє,

наче велетенський кіт,

що в сні ледачім очі щулить...

Коли мова про наш рослинний світ, то ми теж привикли до прикмет деяких дерев, як до насущного хліба. І так – коли верба, то обов’язково «кучерява», коли тополя, то вже «струнка», коли клен – то «широколистий»; а що б ви сказали про лободу? Яку прикмету дали б ви цій непоетичній рослині? Бо в Антонича –

як символ злиднів, виростає

голодне зілля – лобода.

І справді, незважаючи на велике багатство вітамінів у цій рослині, по наших селах їдять її вже тоді, коли нема нічого іншого до їди. Справжній «символ нужди».

А місяць, наприклад! Ви теж привикли бачити його або «блідим» (хоч інколи палає, як пожежа), або «повнолицим». Фе, що за неприємна фізіономія: «повнолиций» і «блідий»! В Антонича він раз «молодий музика», що «настроює, мов скрипку, сад», раз він скидається на коника, бо «від воза місяця відпрягають», то знову він у нього «олив’яний місяць», то «червоний, мов тюльпан».

Або весна. Хтось подумав би, що не варто згадувати про неї, щоб – не стратити на оригінальності: скільки вже писалося до неї і про неї!

Але такого ще ніхто не сказав:

Весно – слов’янко синьоока!

А далі такий опис весни:

Направо льон і льон наліво,

дібровою весілля їде.

Розкотисті музики грають,

свячене сонце в короваю.

Весна весільна і п'янлива,

червоний клен, мов стяг.

Хіба ж не сам екстракт весни?

Тих, що бажають познайомитися і з думками Антонича, не лише з його образами, відсилаємо до збірки «Три перстені».

1935

АНТОНИЧ – ЗНОВУ ЛАУРЕАТ

Богдан Ігор Антонич був одним з тої п'ятірки, що її вперше нагородило Товариство письменників і журналістів ім. Франка. Тоді дістав Антонич літературну нагороду за збірку поезій «Три перстені». Враз із нагородою дісталося Антоничеві наймення «незрозумілого» поета.

Цього року вдруге нагороджено Антонича. Цим разом дістав він літературну нагороду за збірку «Книга Лева».

Антонич як поет дійсно «нелегкий». Щоб його зрозуміти й відчути, треба вчитатися в його поезії. І коли можна порівняти поезію до музики, то Антонич вам не Штраус, а Вагнер. Але чи твори Вагнера втрачають що-небудь на тім, що вони не для всіх доступні? Хай не буде багато, але хай будуть вибрані. Поезії Антонича теж потребують «вибраних» читачів. І він їх, безперечно, має.

А про «домохвальців млявий чад» та про «слизьку музику нещирих хвальб» Антонич, здається, й не дбає. Бо ж поет хоч і сповідається всім «із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри» і хоч прийдуть до нього читачі й критики «з єлеєм, прийдуть з терезами краси помильні судді [...] і відважать смуток, діапазон п'яніння, думку, слова гаму» – то поет, без огляду на це, останеться таки одиноким, сам на сам з своєю музою, бо ж суті творчості ні схопити, ні збагнути не можна. Бо ж «символіка завбога наша і орнаментика засіра. Де ж міра мір, єдина міра?»

Адже сам поет тільки в якійсь частині може передати словами свій захват. І тільки інколи, як зостанеться наодинці з зоряною ніччю, тоді «той захват серце душить».

Тоді чужі дрібній прикрасі

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі,

б’ють, мов джерела животворні.

Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич. Поезії його можна любити вже тільки задля цих самих образів. Хоч ідейно збірка ця стоїть теж на відповідній висоті.

Хіба ж нема чогось молодечого, бадьорого хоч би в цих строфах:

Хто падає, за ним не тужать,

бо срібло сліз не для розтрати,

скупий на скарб навбач байдужий.

Хвалю життя шорстке й сукате!

Справді оця нова збірка поезій Антонича варта того, щоб переломити свій острах перед «незрозумілістю» його поезій і взяти її до рук та вглибитися в її думки й образи.

1937

БОГДАН ІГОР АНТОНИЧ НЕ ЖИВЕ

Вістка про смерть Богдана зробила на мене тим жахливіше враження, що я довідалася про цю болючу подію аж три тижні пізніше від дня катастрофи. Я досі не можу дарувати собі, як я могла з таким легким серцем ходити по світі, мати такі безтурботні, сонячні дні в той час, як могила цього «мойого» поета була ще свіжою.

Так багато говориться про приховані здібності чи можливості в людини відчути якесь горе чи радість через простір. Чому господь мені не дав цієї здібності? Чому я не вичула,