Ірина Вільде - Незбагненне серце, том 2, Ірина Вільде

А навіть потім, коли мені показано часописи з його некрологом, навіть потім я увесь час виговорювала себе в думці:

– Це неможливе... прецінь це неможливе... Завтра вже прийде вістка, що це тільки якась помилка, що...

Але нізвідки не прийшла така вістка. І неможливе мусить статися дійсним.

По смерті поета всі заговорили про нього з великим жалем і великим признанням. Мав він і за життя признання. Два ступнево вищі відзначення на літературних конкурсах говорять самі про себе, але... були й такі, що не хотіли добачувати блиску його таланту. Тепер усі для нього мають самі гарні, самі добрі слова. А ми, наш журнал, маємо ту сатисфакцію, що ми завжди мали саме щире захоплення й признання.

Маємо ту бодай сатисфакцію, що не належимо до тих, що доперва по його так болючій для цілого народу смерті признають його великий талант.

Хіба ж не ми це писали про його останню збірку «Книга Лева» в ч. 4 нашого журналу:

«Ми вже писали раз на сторінках «Світу молоді» про силу образності в Антонича. В цій новій збірці дійшла вона до тої межі, якої досі з наших поетів досяг направду тільки один Антонич».

Так писали ми про нього ще в квітні цього року. «Дійшов до найвищої межі» в своїй поетичній образовості й – умер. Що за жахлива велич. При кінці того місяця одержала я ще лист від нього. В листі до нього писала я йому про те, що мала реферат про його творчість і висловила надію, що, може, мені хоч трохи вдалося зробити його «зрозумілим» для ширшої публіки. І у відповідь на це він:

«З цією моєю «незрозумілістю» справді вийшло багато непорозумінь. Ладнаюсь забрати в цій справі голос (хоч неповна й принагідна була вже на цю тему «розмова» в «Назустрічі»), та поки що відкладаю це. Нагоди, мабуть, ще не забракне».

А тієї нагоди вже ніколи не буде, дорогий, незабутній ніколи товаришу. І цей твій останній лист зберігаю, як дорогі святощі.

В тому самому ще листі:

«Особисто зустрічаю тепер поважні труднощі, життєві й літературні. Так і нічого. Труднощі тільки й на те існують, щоб їх поборювати».

Так писав він ще два місяці тому. Він, завжди такий бадьорий, задивлений в ясні простори. Він теж не передчував, що небавки стане перед ним трудність, якої він не зможе побороти.

А тепер тільки важким болем врізуються в пам’ять його слова:

Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,

й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене не лякає...

1937

Б. І. АНТОНИЧ: «ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ».

Б. І. АНТОНИЧ: «РОТАЦІЇ»

(Посмертні видання)

Посмертне видання... Це нагадує нам артистів на екрані, про яких знаємо, що вони вже не живуть. До таких людей, що з того світу комунікуються з нами, маємо багато більше пієтизму тепер, ніж за життя, і все якийсь ніби жаль, чому ми того всього гарного не сказали їм тоді, коли вони могли ще чути його. А крім цього... якісь таємні, з-за того світу, хвилі неспокою товаришать рухам і словам людей з «того» світу.

Двадцять вісім літ мав, як помер, Антонич. І коли він у травні 1935 року (у цих збірках є вірші й з попередніх літ!) маючи всього двадцять шість літ писав:

Закони «біосу» однакові для всіх:

народження, страждання й смерть.

Що лишиться по мені: попіл слів моїх,

що лишиться по нас: з кісток трава зросте, –

то нам тоді могло здаватись, що здоровий, молодий хлопчина, обдарований таким небуденним талантом, кокетує і визиває водночас свою ласкаву долю. Є щось романтичне й нереальне в цьому, як молоді, двадцатьшестилітні хлопці філософують про смерть. А сьогодні... сьогодні, два роки пізніше після народження цього вірша, не можна читати його без того, щоб не відчути довкола свого чола подиху смерті.

За рік перед смертю сказав в одному своєму вірші: «Від зір залежить наша доля». Невже ж це зорі хотіли, невже ж це їм потрібно було, щоб він так скоро згас? Злоба чи змова заздрих метеорів, які теж не тішаться довгим життям?

Навіть оця стрічка, яка колись зробила таким популярним поета: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...» – кажу, навіть ця стрічка, яка колись викликала погідний гумор, тепер теж звучить інакше... Приходить чогось на думку при цій стрічці: «Антонич був хрущем» – а тепер, може, ластівкою б’ється до вікон тих, що він їх за життя любив.

Якими дивними здаються нам тепер оці його слова:

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,

тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.

Мабуть, мій дім не тут.

Мабуть, аж за зорею. Поки

я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

У «Зеленій євангелії» є поезії переважно з 1935 і 1936 року. В одних і других відразу пізнати Антонича. По його нелегкій стилізації, по його фантастичних образах і по його коханню до природи. Кохання, яке так тісно в’яжеться з своїм предметом, що аж перетоплюється з ним у вогні. Антонич – пантеїст. А проте, навіть для пересічного читача впадає різниця між віршами з одного й другого року. Можна б порівняти їх до двох будівель: одна проста, хоч збережена в стилі, з усіма ознаками елегантного примітивізму; друга украшена різними фасадами і надбудовами так, що губиться в ній ідея, яку вона хотіла зобразити собою.

Ми вже не раз згадували про те, що Антонич не для маси, але для вибраних. Порівнювали його з творами Вагнера. Але є речі, яких навіть вибрані не можуть схопити. Для прикладу наведемо два вірші, навіть не вірші, а строфи з 1936 і 1935 року.

28 травня 1936 року:

Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,

спить тіла пень й душа