Юліанна Бойлук - Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук

Глава 7. Саша

Так, зізнаюся, факт, що Славко відтепер житиме зі мною, міг збентежити. Це досить негативно позначалося на моєму плані змусити Женю закохатися в мене, бо ж дізнавшись про те, що я живу з хлопцем, він може скласти про мене погану думку (виходило ж, що я мешкаю з одним, а зваблюю іншого). На жаль, не зважаючи на те, що ми в двадцять першому столітті, наш світ повний упереджень. Якби я покликала до себе пожити Олю, проблем не було б. А якщо це молодий юнак, то ніхто ж не повірить, що між нами лише дружба. В цьому питанні краще поїхати в Америку. Там взагалі всім на всіх чхати. Кожен живе, як вважає за потрібне.

Однак, вчинити по-іншому я не могла. І ні краплі про це тепер не шкодувала!

Йому потрібна моя допомога. Це однозначно! То хіба я могла залишити Славу в цій безвиході? До авансу, до зарплати чи до кінця наступного року — чхати! Мене ні крихти не стурбує його присутність, це ж бо моя рідна людина, майже родич!

З радістю клопотала для нього на кухні, розігріваючи в мікрохвильовці картоплю і водночас готуючи макарони, які безнапасно залишила на столі, перш ніж кинутися на поміч.

Від усвідомлення того, що комусь це потрібно, на душі ставало світліше. Як же це все ж таки прекрасно, коли тобі є для кого старатися!

Я покинула батьківський дім і почала жити одна ще в юності, щойно завершила навчання. В ті дні мала серйозні суперечки з батьком, адже він був переконаним, що я повинна очолити філіал його фірми, а мені цього не хотілося. Я прагнула самопізнання, волі, можливості обирати, досягати, працювати на себе.

Жити одній круто. Мені все подобалося, однак часом я ловила себе на думці, що мені хочеться про когось піклуватися. І ось пощастило. Якщо не доводиться дбати про коханого, робитиму це заради друга. Теж досить непогано.

Поки Слава приніс свої речі і помив руки, я вже майже встигла накрити на стіл. Макарони кипіли в мультиварці, а я наливала чай у прозору склянку з гілочкою.

— Зараз повечеряємо, а тоді розкладеш свої речі і зможеш відпочити. Ти, певно, дуже втомився. Ох, Славо, суцільна чорна смуга в наших життях, так? — зітхнула я, нашвидкуруч розкладаючи набір. Відсунувши для себе стілець ногою, поки руки були зайняті, я швидко сіла навпроти друга і продовжила його заспокоювати: — Не хвилюйся щодо Яри. Вона одужає і скоро повернеться додому. Діти часто хворіють. Ось у Катьки Михась потрапляє в лікарню раз на місяць точно по графіку. Якийсь слабкий імунітет дуже. Лишень би мить побув на протязі чи босими ніжками став на холодне, одразу температура. Там навколо нього мамки-няньки бігають, так його бережуть, а все одно якщо дитя хворобливе, нічого з цим не вдієш. Як не дбай, все одно знайде болячку.

— Як у тебе справи з сестрою? Все налагодилося? — тихо спитав він, співчутливо зітхнувши. Слава знав про наші з Катею непорозуміння, не раз просив мене поладнати з нею заради спокою наших батьків, однак в мене надто складний характер в цьому плані. Образи я забуваю важко і рідко. Шкода, що це діє на всіх людей, окрім Женьки. Краще б образилася на нього і припинила себе мучити, та, певно, це не в моїх силах.

— Спілкуємося через стиснуті зуби і дуже рідко... Та й якщо чесно, нас обох це абсолютно влаштовує. Мама виступає таким собі посередником між нами... — зізналася я, зараз подумавши про те, що стосунки з нашими сестрами — абсолютна протилежність у мене й Слави. Він допомагає Ліні всім, чим може, навіть жертвує своєю кар'єрою, щоб бути поруч. А ми, дві розпещені багачки, ніяк не можемо поділити любов наших батьків, через що вічно сваримося. Життя... Часом воно буває дуже дивним...

Певно, хлопець хотів щось на те відповісти мені, але я поспішила до мультиварки, де вже приготувалася наша вечеря. Діставши з шафи новенькі тарілки з сріблистими гілочками, я насипала в них свіжоприготовану пасту з томатами і повернулася до друга.

— Смачного, — всміхнулася я.

— Дякую, Сашо. Смачного, — щиро й тепло побажав мені він і прийнявся вечеряти. Коли наші тарілки стали пустими, а тихі розмови навіювали сон, ми прибрали на кухні (хоч я й просила Славу нічого не чіпати, він все ж допоміг мені), а потім вирушили в одну з гостьових кімнат, яку я вирішила віддати другу. Простора, затишна, тепла, з великими вікнами, що виходять на басейн, який, на жаль, зараз не функціонував через погоду. Цю кімнату я любила за зручність і дизайн у теплому зеленому кольорі.

— Тобі подобається тут? Можу запропонувати іншу...

— Все чудово! Тут дуже гарно, дякую тобі, — поспішив запевнити друг.

— Я рада. У шафі є ковдра і подушка, а також білизна. Якщо щось потрібно, ти знаєш, моя спальня в кінці коридору... — провівши цю мініінструкцію, я не пішла, а все одно сама кинулася застеляти ліжко.

— Сашо, я впораюся. Відпочивай, — намагався мене переконати хлопець, однак я не слухала його. Зовсім не хотілося йти до себе, присутність Слави відволікала мене від поганих думок. Нарешті я знову почувалася живою. Як же це важливо все ж — мати когось, про кого хочеться дбати. Це лікує всі душевні хвороби, як на мене!

Коли роботи тут мені вже не залишилося (ну, не допомагати ж душ приймати), я вимушено відступила.

— Добраніч, Славо. Я піду вже, нарешті ти мене позбудешся, — всміхнулася я.

— Солодких снів, мала, — лагідно відповів він, дивлячись на мене так тепло, так ласкаво, що я мимоволі зворушилася. Він дуже хороший друг. Лише виняткові люди вміють бути такими добрими до всіх навколо. Його майбутній половинці однозначно дуже пощастить. Якщо він мене, абсолютно чужу людину, дивиться так, наче бажає розцілувати, то які погляди подарує коханій?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍