Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

вороною власного «я» і чорним воронням їхнього «ми». Але навіть на початку вісімдесятих його роман «Попіл на рани», повісті «Відпустка з відвідинами близьких», «Розшарування», «М’яч», «Жив-був Іван» вирізнялися суворою чоловічою інтонацією, мовби зумисне протиставленою нашій надто ліричній і надміру кучерявій прозі. Я неоднозначно ставився до повісті «Жив-був Іван», але й досі, через десятки літ, бачу, як Павло Штик гримнувся з коня на землю, і на одній його нозі тріснуло галіфе, а від другої відстебнувся протез...

Потім ще були цікаві книжки «Човен у тумані», «Сонячний вітер», були престижні літературні премії, переклади чужими мовами, було визнання, і було те, що грамотні люди називають творчими злетами. Я не люблю цих крилатих слів, бо вони передбачають неминучі падіння. У Положія падінь не було. Він талановито втікав од них у внутрішню еміграцію. Можливо, найприродніший стан українського письменника. І тоді ми з ним бачилися дуже рідко. Під час однієї такої зустрічі (останньої!) Віктор сказав: «Найтяжче писати тоді, коли вже знаєш, що і як треба писати».

Та я знав, що він пише — пише глибоко, чесно й суворо, бо інакше Положій просто не вмів, бо він справді відав, «що і як» треба робити не лише в прозі. Доказом є і його містка книга «Останнього рядка початок», що вийшла до 60-річчя письменника. Вона засвідчує неперебутню присутність Віктора Положія у вітчизняній літературі. Окрім незнаного нами роману, блискучих новел, він залишив нам і кіносценарії («Вітер у дверях», «Старики в бій не йдуть»), і п’єсу «Совки розлучаються». Він знав, що таке справжня драматургія, і тому вона пульсує навіть у кожному його оповіданні...

Але для мене одним із найбільших парадоксів творчої долі цього надзвичайно талановитого письменника залишається те, що досі не побачила світу жодна його поетична збірка. Втім, і саме життя Віктора Положія було до незбагненності парадоксальним, суперечливим і драматичним. Він зробив багато, але сьогодні ми не маємо й десятини з того, що він міг би зробити. І не тільки тому, що пішов од нас у розквіті творчих сил — у травні високосного 2004-го на 55-му році життя. Не тільки... Мова знов-таки про погоду, яка, за висловом Григора Тютюнника, літературі потрібна так само, як і яблукам (Яблуня я — упала, упала...). Тепер збираємо по камінчику бодай те, що лишилося. Світлої пам’яті Ігор Римарук, поет унікального таланту і бездоганного смаку, опублікував у журналі «Сучасність» добірку поезій Віктора Положія, яка засвітила нам ще одну грань його щедрого обдарування. Тут ми натрапляємо на вельми цікаве містичне одкровення митця-філософа, що дає відповідь на раніше поставлене мною запитання про «закон збереження творчої енергії», яка, часом навіть нереалізована, знаходить свій вияв і своє продовження.

Я хотів би спинитися на останнім рядку,

Що буде для когось першим.

Ось так Віктор Положій помахав нам на прощання своєю красивою смаглявою рукою. Так буде. Неодмінно. Його останній рядок стане для когось початком. У літературі, покраяній і пошматованій зустрічними вітрами, інакше не буває. Принаймні вже сьогодні маємо в нашому письменстві дуже неординарного молодого прозаїка на ймення Євген Положій. Це — його старший син, упорядник батькової книги «Останнього рядка початок».

...Ховали Віктора Положія на весняного Миколая на сільському цвинтарі, що потопав у травневому цвітінні. Труну на червоній китайці віз сусідський коник Мишко. Хто це — Сосюра? — хотів, щоб його провели в останню путь на волах.

Ховали під Києвом у Ясногородці. Гірко пах без і сумно, не в лад цвірінчали пташки. Людей було, як сказати... Не багато й не мало. Були всі, хто його любив і хто встиг на поховання, бо встигли не всі. Сестру Галю чекали із зарубіжжя до останньої хвилини, вже вечоріло, священик казав, що за християнським звичаєм пора опускати домовину в яму, а її не опускали, бо не пора, не пора, не пора, казав я сам собі подумки, яка ж це пора, коли чоловікові всього лиш 54...

Та нарешті четверо сільських дядьків це зробили, і коли сира земля загупала об домовину, я сам не помітив, як забився у глухий закутень цвинтаря і знов побачив його живого. Побачив, як я приїхав до Віктора в село, сюди ж таки, в Ясногородку, і він на прощання дав мені відро яблук і мішок городини. Скрутні були часи. «Нічого, якось проживемо», — сказав він тоді, і в його великих темних очах було більше розуму, аніж смутку.

І тепер, у глухому закутку цвинтаря, де так гірко пах без (без, без, без нього!) я все це побачив увіч і, захлинаючись тютюновим димом, сказав: «Прожили». «Прожили», — сказав я і, не посоромлюсь зізнатися, гірко, уголос заплакав.

...А одного літа Віктор прийшов до мене зі своїх Тернів, що на Сумщині, аж у Звенигородку. На Черкащину. Пройшов понад 400 кілометрів пішки з речовим мішком за плечима. Було в його наплічнику півхлібини, пляшка води і томик Петефі. Іноді мені здається, що він і зараз десь подорожує Україною і, можливо, тільки сів перепочити, приміром, у Холодному Яру біля гайдамацького джерела Живун. І замість мали мандрівника розгорнув перед собою чистий аркуш паперу...

Треба спитати у Бога

Я жадібний на поезію Павуляка. Жадібний і ревнивий. Іноді мені хочеться, щоб його знали якомога менше людей. Щоб ті, хто спізнав таїнство його слова, належали до особливого Ордену. До щасливих обранців, яким доступне це Письмо. Я боюся, щоб його не зачитали до дірок, не розтягли на цитати і, цитуючи, не вихвалялися, що вони розуміють і люблять Павуляка. Як добре, що цього досі не сталося. Бо Павуляка неможливо зрозуміти. Неможливо пояснити. Він не піддається жодним літературним тлумаченням. Його можна лише відчувати. Можна фанатично любити або роздратовано ганити як марення божевільного, в голові якого надмір стиснутого сяйва.

Хто хоче мені заперечити, нехай спершу пояснить, якою він бачить оту дорогу, що її вистругав з деревця крутого нетлінний тато для свого немовляти. Прямою? Звивистою? Гладенькою, як долоня? І якою завбільшки? І що то за дерево було таке круте, що з нього вдалося витесати дорогу? Клен, сосна, терня? І що то за тесля був, що за диво-майстер, який звичайним гемблем умів стругати шляхи? Знаємо, що його звали Іваном. Не Йосипом. І жив він не у Віфлеємі, а в Настасові на Тернопіллі. А сина його звали Ярославом.

Я довго йшов до Павуляка. Ще десь у середині сімдесятих минулого століття чув про нього від свого товариша, відомого кобзаря і письменника