Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

Миколи Литвина, котрий близько знав Ярослава. Вони в шістдесятих козакували в Тернополі та Львові під наглядом таємної поліції. Ну, чув то й чув. А віршів його не читав, не бачив. Десь 1987 року у Словаччині вийшла моя повість «Стороною дощик іде», і прізвище перекладачки Наталі Павулякової не викликало у мене жодних асоціацій з невідомим тоді, гнаним українським поетом. Павулякова — я думав, це щось суто словацьке. Уже пізніше, коли Наталя приїхала до Києва, вона розповіла мені про свого колишнього чоловіка з України Ярослава Павуляка. Це, звичайно, під його впливом вона стала перекладачем української літератури. Наталя розповідала про свого Колишнього з таким захватом, що я лише кліпав очима. Вона була переконана, що її Павуляк — геній. Познайомилася з ним у Московському літературному інституті, куди Ярославові вдалося втекти від переслідувань у колонії, і вони побралися. Так поет емігрував до Чехословаччини, ще далі від кадебістських наглядачів. У Братиславі опанував словацьку мову і працював у літературній агенції з авторських прав. Але жив і творив Україною. У нього була ідея-фікс. Викупити у посольстві вживаний довжелезний автомобіль «Чайка», на якому їздили совіцькі генсеки та інша урядова сволота, і прикотити на ньому в рідне село Настасів. Щоб наполохати колгоспний партактив. Щоб комунякам закрутило в носі. Не знаю, чи вдалося поетові справдити зухвалий задум до кінця, але він був близький до того. З розповідей Наталки виходило так, що Настасів для Павуляка був столицею світу або й центром Всесвіту. Довкола Настасова оберталися всі його думки й задуми. Він снив рідним краєм. Його постійно кликала дорога, яку в дитинстві йому вистругав з деревця крутого нетлінний тато. Та дорога кричала в ньому, плакала і сміялася. Та дорога обмотувала йому голову, як бинт. У них з Наталею народилася донька Мар’яна, викапаний Павуляк, але родинне життя не склалося. Річ зрозуміла і не нова, — каже Наталка: геніальність рідко приживається в рутині сімейних повинностей. Блудному Лебедю іноді треба було зняти із себе крила, випрасувати їх і повісити в шафу, опустившись на землю. Поет цього не вмів. І не хотів. Він літав.

Таким я його й побачив. Наталя запросила мене до Братислави. У неї вдома було чимало гостей, рікою лилося вино і не тільки, ми були молоді, здорові і вміли добре випити. У часи «розвинутого соціалізму» алкоголь для творчих людей теж був різновидом внутрішньої еміграції. Задзвонив телефон, Наталя зняла слухавку і засвітилася. Після розмови сказала мені, що зараз приїде Славко. Будемо знайомитися. До квартири він не зайшов, а влетів. І відразу його стало так багато, що я більше нікого не бачив. Кремезний, широкий в кості, на позір чоловік дуже міцної будови. З такою статурою якось денонсувала майже дитяча усмішка, яка не сходила йому з лиця. Він мав такі цікаві кутики вуст, де усмішка жила постійно. Чи, може, іронія? Зодягнутий був елегантно-недбало — світлі штани, мешти, світла простора сорочка. Яро теж умів добре випити. Ми сіли до столу. Запам’ятався рвійним, поривчастим у рухах. А от про що говорили — убий мене, не пам’ятаю. Ми дивилися один на одного і всміхалися. Запивали горілку червоним шампанським. Невдовзі Яро рвучким жестом перекинув келиха, і червоне вино ігристо потекло на його білі штани. А може, було й не так. Може, мене зраджує пам’ять, бо відтоді минуло понад тридцять літ. Але Яро був жвавий занадто. Ексцентричний. Він не міг усидіти на місці, він весь час рвався в політ і через те часто падав, ламав як не руку, то ногу, вибивав собі ребра. Розбивав голову, хоч вона була вже забинтована сувоєм дороги.

Я жив у Братиславі тижнів зо два, і ми з Павуляком майже щодня зустрічалися в «Стодолі». Це така величезна пивна ресторація. Ми там пили пиво цебрами і всміхалися один до одного. Біля Ярослава у «Стодолі» збиралася братиславська діаспора, серед цього товариства були старші і поважніші чоловіки, але за отамана був Павуляк. Коли порожніли наші гальби й кишені, Яро обводив товариство суворим поглядом, і чоловіцтво кидало «на діжку» останні зіжмакані коруни. У хмільній компанії він ніколи не читав своїх віршів, як це водилося серед київських поетів. Яро взагалі не подавав і натяку, що він поет. Блудний Лебідь мав уже нову родину. Я заходив до нього додому, де він жив з другою дружиною Іриною, котру привіз до Братислави зі Львова, та донькою-немовлям Настею (названу так, звісно, на честь Настасова). Дивні ці генії. Не створені для родинної ідилії, вони полюбляють сам процес подружнього випробування. Зате доньки у Ярослава вдалися славними. Я бачив, як старша Мар’янка приходила бавити сестричку Настуню, котра ще не вміла ходити. А як інакше? У неї, у Мар’янки, татова усмішка. Тато з нею розмовляв лише українською мовою. Вона розуміла, що її тато інакший і такого більше немає ні в кого на світі. Його для неї не замінить ніхто. Він інфікував її Україною. Прищепив їй міф про Настасів. Він жив окремо від них із мамою, але мама гріла в ній любов до «нетлінного тата», у якого була своя особлива дорога. Він, поет-вигнанець, мав право на цю дорогу. Він, ще дитиною, бився головою об землю, щоб її у нього не відібрали. Не вкинули в піч. Не застували.

Одного разу я сказав йому, що хочу поїхати до Праги. Хочу піти на Ольшанський цвинтар. Ярослав пошкодував, що не може поїхати разом зі мною, але зробив усе, щоб я не блудив у великому чужому місті. Він подзвонив професорові Празького університету Миколі Затовканюку і попросив заопікуватися мною. Провів на залізничний двірець, посадив на комфортний електропотяг. Стояв і дивився услід. Красивий, вилицюватий, смагляво-сумний. Мабуть, смуток йому навіювали вокзали, потяги, стукіт коліс. Усі ці поклики й знаки дороги. Ще не пройденої, ще далекої. І він стояв переді мною не весь. Одна його підошва була десь далеко в Настасові, друга — на пероні Братиславського двірця; одне його вибите ребро лежало в підвалі-катівні Тернопільського КГБ, друге — над Стрипою, а сьоме ребро він загорнув у мамин вишитий рушник, щоб колись зробити з нього українську Єву.

Я ще не весь. Мене ще є доволі,

але не тут, у наймах і брехні,

де все одно,

хоч у лахмітті болю,

моя душа, мов квітка на коні.

У Празі мене зустрів високий сивий чоловік старшого віку. Типовий професор. «Ви Микола Миколайович?» — підійшов я до нього. «Ні, — приязно всміхнувся до мене