Василь Миколайович Шкляр - Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр

було останньою соломинкою, за яку я хапався. Взагалі дуже люблю читати листи. Особливо Лесі Українки. Під їхнім впливом написав дуже багато віршів, був якийсь дивовижний спалах.

— І все-таки тобі ж приємно було стати лауреатом Шевченківської премії, хіба ні?

— Я думаю собі, що хай ця премія буде для тих людей, які давно махнули на мене рукою. Для них таке визнання важить багато. Хоча, по правді, я й сам не дуже вірив у свої сили. От я кажу тобі «князь», а сам знаю, що один Тарас завше йшов попереду, а другий плентав позаду, й отому, що плентав, не личить князівський сан. Навіщо говорити про мрії, якщо вони нездійсненні. Я хотів би повернути собі здоров’я, але його вже ніде не знайдеш. Я хотів би жити на безлюдному острові, де не ходять гроші.

— Із П’ятницею?

— Так, але ліпше, щоб П’ятниця була в спідниці.

— Нині так усі пориваються до Америки. Ти мав кілька запрошень туди, у тебе вуйко в Канаді. Чом не поїхав?

— А що я маю там робити? Най вуйко до мене їде. Мені б оце до лісу, до річки Уторопиці, якої вже нема. Там три черемхи. Одна мати і двоє її дітей. І клень свердлить воду. І зацвітають окрадки та бриндушки. І засвічуєтеся слово. Я люблю його, і воно любить мене. Кожен новий вірш народжується, як молитва. Молитва до сонця, до зірок, до гір і добрих духів лісових, до хмар і польових русалок, що вимирають од радіації. Молитва до всього сущого на землі й на небесі. Поезія для мене — це звіздь і зернь, і земля Дажбога Україна. Бо саме ця земля дала мені Життя, і Сонце, і Слово. Пам’ятаю. Не забуваю, що я не раб і не зодчий Еллади, не римський легіонер, не турецький султан-ятаган, не Дон-Кіхот Ламанчський, а український — від Карпат до Чорного моря — вітряк. А мливо моє — поезія. А вітер — любов. Любов до моєї землі.

Він боявся місяця січня. І завше ждав-виглядав березня. Може, й березень його так любив, що взяв та й забрав собі навіки. Як забрав колись Тараса Шевченка.

От і все. Як там колись писав ще один наш великий поет Плужник?

Ось і не треба газетних фраз!

Біль є постійно біль!

Мовчки зросте десь новий Тарас

Серед кривавих піль.

Це про нього. Жаль тільки, що зростання генія в очах свого народу і світу завжди посмертне. І не караймося тяжко, бо так ведеться не лише поміж нас, українців, і не лише від хресного шляху Ісуса Христа.

Останнього рядка початок

Перед Віктором Положіем я маю один гріх. 1968 року ми разом вступили на філфак Шевченкового університету і, Бог дав, швидко дійшли товариського порозуміння. Це був стрункий, дуже вродливий хлопець. На витонченому смаглявому обличчі вирізнялися темні, трохи іронічні, та водночас зажурені очі. Але в них було більше інтелекту, ніж смутку. Уже з першого нашого знайомства мене вразили його «непровінційна» начитаність, гострий розум, нетрадиційне почуття гумору і здорова, підставова амбіційність. Був надзвичайно ерудований: з однаковою легкістю дискутував про фільми Бергмана, квантову механіку й особливості прагматичного футболу. Іноді цілком серйозно дивувався, чому його не запросять бодай другим тренером київського «Динамо». Був на два роки старший за мене, уже встиг попрацювати в районній газеті, мав якісь публікації, окрім, здається, віршів. Вони, ті Положієві вірші, викликали неабияку підозру в харонів, котрі перевозили талановите слово на той бік Стіксу. Він тим не дуже переймався. Принаймні на позір. Любив Вінграновського, Лорку, Петефі, любив жінок, тютюн і в міру вино. Обожнював свою стареньку бабусю Уляну.

Яблуня я — упала, упала, —

Баба Уляна мене зрубала.

Баба зрубала мене з одчаю,

Як не було вже капусти до чаю.

Ось так згадував Віктор бабусю, зокрема у віршованому монолозі яблуні про чорний 33-й рік. Та був уже 1968-й, і поки зразкові студенти гризли мовознавство та історичну граматику, Положій купив собі допотопну друкарську машинку з дрібним нестандартним шрифтом, приробив до неї наші магічні літери «і» та «ї», яких бракувало в російській абетці тієї машинки, і писав поеми, оповідання, ба навіть кіносценарії. Нишком носив рукописи по редакціях і колекціонував листи-відповіді з отим сакраментальним «на жаль». На жаль, тоді таких віршів не друкували:

Ця жінка приходить, а потім зникає,

Приходить в розпусті, зника в непорочні,

Сусіда зліва нею лякає,

Сусіда справа її пророчить.

Це рядки з поеми, які зачепилися в моїй пам’яті, але й вони дають уявлення про стилістику поетичного мислення ще юного Віктора Положія. Образ тієї ж таки розпусно-непорочної жінки зринає у ще цікавішій іпостасі:

Природа дала мені дар в золотому відерці —

Красиве обличчя дала і красиве тіло,

Природа дала мені хворе серце,

Щоб дужче воно за людей боліло.

І дивную жінку дала мені доля,

Нерозумну і злу, але дуже красиву,

Щоб я виходив на засніжене поле,

А бачив спалену Хиросиму.

Цитую ці віршовані скалки знов-таки з пам’яті, бо маю великий сумнів, що вони десь збереглися. І ось тут про мій гріх. Студентом я замість друкарської машинки придбав магнітофон «Весна», портативний, але ще не касетний, і записав на одну бобіну й оту поему прямо з його голосу. Читав він свої вірші напрочуд гарно й виразно, майже артистично. Але не театрально. Він не любив пафосу. Читав приглушеним оксамитовим голосом без крику й епатажного надриву. Записати — то я записав, та от не зберіг. Усі ті магнітні стрічки десь покоцюрбилися разом із голосами «бітлів», Висоцького і Чеслава Нємана... У добірному товаристві я зберігав його голос, який і зараз відлунює мені з далекої далини. Куди воно все щезає — оте загублене, втрачене, спалене, замислене, але недописане? Може, його десь у небесах акумулює Абсолютний Розум, щоб згодом передати комусь іншому, запаливши ще одну Божу іскру?

Згодом я знайду відповідь на це запитання у вірші самого Віктора Положія. Та поки що по пам’яті згадую його окремі рядки, не наважуючись цитувати набагато складніші, виклично модерні строфи про «кібернетичного кролика» чи «залізного удава», який виповзає з більма телевізора. Строфи, які так і не побачили світу. Так само тривалий час було і з його прозою, на яку в пустельні сімдесяті роки дивилися, «як в афішу коза», і, щоб не задихнутися від мовчання, йому доводилося шукати якогось компромісу між білою