Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Відейко розтлумачував таїни ленінської та брежнєвської доктрин, і всі розмовляли більш-менш так, як інструктор Шкарадек: так само вибухали сміхом на власні жарти, так само по-змовницькому моргали до нас, щойно в їхньому відхилянні від сюжету виринала одна з двох безсмертних суміжних тем, а саме пиятика або трахання, вони так само намагалися бути з нами запанібрата, хоча водночас і в глибині душі зневажали все, що бодай за милю відгонило гуманітарним факультетом. — Отут я колись працював, — інструктор Шкарадек перервав мої військові рефлексії й показав на неон бару «Ліда», який було вимкнено о тій порі, — ось де колись було бабло, щохвилі фраєри знімали тут дівок, ну і їм треба було їхати на хату, до дешевого мотелю, на ті погодинні точки, то я й їздив, а тепер, відколи той скурвий син добудував горішній поверх, відколи він сам тримає погодинні кімнати, то транспорту більше не треба, ну, й уявіть, я мусив продати таксівку й тепер мучусь оцією хернею з такими, як ви, але ви, здається, письменник, — інструктор Шкарадек засміявся на весь голос, — то, певно, часто тут буваєте, нє, бо чи може бути якась ліпша тема, ніж отака собі курвега, що тріскотить про своє нещасливе життя, о, я мав би про що розповісти; якби ви знали якогось режисера, я міг би сколотити цілком непоганий баблосик; приміром, така собі Віоля — то була звичайна портова шалава, а потім вона піднялась у «Монополі», а коли вже з’явилась у «Ліді», це був чистий тобі Голлівуд на Картуській, але, уявіть, вона закохалась у педрила, і то аж так, що зробила операцію і стала хлопцем, ну, і через таку обставину відсмоктує тепер у нього вже не як Віоля, а як Валентій, бо саме таке ім’я вона наказала вписати собі в документи, а той її піжон працює офіціантом, коли його викинули з «Ліди», він перейшов у «Кристал», нє, ну ви таке уявляєте, — щоби поміняти стать через любов, я просто фігію з цього, оце речі, про які треба писати, а не так, як тепер усі — про комуняк, за комуняк узагалі було незле, просто люди розпаскудились, і, скажу вам, немає нічого гіршого, як дозволити їм вільно патякати, бо тепер у нас бордель, а ніяка не свобода, ну, візьміть хоча б машини: стільки їх понакуповували, що нема як проїхати й один великий затор з рання до ночі, а якби повернулися черги й талони, то було б рівно стільки моторів, скільки вміщають дороги. — Я мовчав, любий пане Богуміле, — тоді, на світлофорі біля бару «Ліда», потім на маневровому майданчику, врешті повернувшись на Картуську, звідки вже цілком плавно завернув просто на вуличку Совінського до фірми «Коррадо», мовчав і наступного дня, коли панни Цівле знову не було на роботі, і я знову мусив сісти за кермо поряд з інструктором Шкарадеком, мовчав і тоді, коли після цієї поїздки спинався на пагорб, розпростертий над містом, немов біблійний плащ пророка Іллі, підбитий візерунком із маленьких будиночків і шахівниць присадибних ділянок, у яких уже цвіли бузок і чабрець, у яких порослі мохом старі ванни чекали на дощівку, в яких репетували діти, з яких разом із побрязкуванням баняків долітали аромати обідів і ліниве пополудневе сокотання курей, я мовчав, підходячи до вікна дерев’яної повітки панни Цівле та її брата Ярека, де нікого не було, отже, я так само мовчки написав записку й застромив її в двері: «Зателефонуйте до мене, будь ласка, я в пазурях інструктора Шкарадека», — і в іще глибшій мовчанці я спускався вздовж старого цвинтаря униз, до міста, над яким темна хмарина вихлопних газів заслоняла тепер сонце й цегляну готику ганзейських костелів. Еге ж, пане Богуміле, я і справді був заручником інструктора Шкарадека і шкодував, що взагалі записався на ці курси, бо хоча змінити вчителя за власним бажанням було й можливо, але це завжди означало завалити підсумковий іспит щонайменше тричі, наслідком чого була доконечність повторних курсів, отож я заціплював зуби і цілковито, як на заняттях військової кафедри, удавав найвище зацікавлення, наче змія, вводячи деспота в оману, і щоразу, коли інструктор Шкарадек жартував, я вибухав сміхом, щоразу, коли він пригадував анекдот, я вимикав увагу й зосереджувався на водінні, що, зрештою, вдавалося мені дедалі краще, і додам іще тільки, що навіть наслідок, який зветься постзаняттєвим ефектом Довженка-Дауна, був такий самий, як і по восьми годинах муштри в нашому університетському війську, а саме, — потреба промочити горло. Ох, якби ми тоді, любий пане Богуміле, бодай раз бачили б оті ваші улюблені пиварні, якби замість ґданських сцяк ми могли попивати б тоді охолоджений «бранік» або великопоповський «козел», або «старопрамень», або й звичайний «пільзнер», може, ми виросли б цілковито іншими людьми, а так кожного четверга після військової кафедри, коли виникала потреба змити зі себе ті вісім годин ідіотизму, ми вирушали в обхід, починаючи від «Юрека» на розі вулиці Данусі, відтак перебиралися до «Шевців» на Лендзьона, потім мандрували до «Аґати» на Ґрюнвальдській, щоб дозріти в «Католику» на Гюбнера, а якщо хтось цього через неуважливість не робив, зоставався ще «Льонька» біля залізничної колії або «Ліліпут» навпроти кінотеатру «Вічний вогонь» як уже останнє пекельне коло, і всі ті забігайлівки, всі ті кубла, всі ті стічні канави, закладені за Бєрута, розквітлі за Ґомулки й занепалі за зрілого Ґерека, всі ті наші стації муки згадував я тепер за кермом маленького «фіата» інструктора Шкарадека, і з кожною миттю мене огортала чимдалі дужча жага до того смаку й запаху пива, яке, нехай паскудне й у додачу розбавлене водою, чаїло десь глибоко в собі беззаперечне діонісійське сяйво, і було це сяйво молодості, дароване лише раз у житті. Саме так воно й було, любий пане Богуміле: щойно я по годині їзди вивільнявся з рук інструктора Шкарадека, як негайно мусив випити, а тому просив висадити мене найліпше десь у Головному місті, бо на Картуській, щоправда, працювало кілька нічних крамниць, однак жодного бару, тому якщо він виконував моє прохання, я спочатку йшов до «Істри», тоді до бару «Старе місто» побіля велосипедного магазину, а потім до «Коттону», який відчиняли лиш о четвертій, і щоразу я замовляв інше пиво й перевіряв, майже як Ваш вітчим Францін, чи склянка абсолютно чиста, чи пиво має належну температуру, чи піна не зарідка, і по кількох таких пробах я відчував повну відразу й западав у радикальну меланхолію, бо все було в належному порядку, в ідеальній гармонії — антисептичне й правильне,