Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

тепер кілька скліщених між собою автомобілів, утворюючи ще потужніший затор, і, скажу Вам, що це було красиво: те вібрування пил, із-під яких летіли снопи іскор, мовби коси сузір’я Вероніки, такі вже гарні, що я пішов повільніше і всупереч своїм звичкам замішався в густий натовп роззяв, який аж постогнував від захвату, кілька разів під’їжджала «швидка» по котрогось водія, видобутого з тієї бляшаної каші, а я ніяк не міг прийти до тями, не міг заспокоїтися, проте не через тих бідолах, яких клали на ноші й везли до лікарні, однак згадуючи картину, яку побачив із садка панни Цівле крізь вікно їхньої дерев’яної повітки: вона вмостила візок свого брата біля вікна й на пюпітрі, схожому на ті, на яких музиканти розкладають ноти, розгорнула книжку рівно на висоті його очей і, впоравшись із цим, повісила Ярекові на шию щось на кшталт нашийника з лапою, що звисала на пружині, й було просто-таки неймовірно бачити, як той її близнюк-каліка трохи закидає голову й хапає металеву лапу ротом, і за допомогою цього пристрою вільно гортає книжку сюди й туди, шукаючи сторінки, на якій він спинився минулого разу, було незвично дивитись, як він замислюється на мить: читав уже це чи ні, — і як перегортує тією указкою сторінки Ваших оповідань, любий пане Богуміле, аж урешті знаходить потрібний фрагмент, випускає указку з рота й починає читати з широким усміхом на все обличчя, тоді як панна Цівле лаштується до виходу, підправляючи скромний макіяж перед настінним дзеркалом, адже вона, — як я вже писав до Вас, — мала зійти зі мною донизу, аж до крамнички біля підніжжя колонії присадибних ділянок. Еге ж, це було незвично, — впродовж миті спостерігати інтимний момент їхнього життя, напевно, повторюваний для них і звичний, і незвично відійти від вікна, коли панна Цівле вже закінчила макіяж; відійти, мабуть, лише задля того, щоб нехотячи витолочити маленький кущик зеленої рослинки, розчепіреного бадилля, схованого поміж в’юнком і аґрусом, і сконфужено позадкувавши, побачити таке саме бадилля, хитромудро висаджене у місцинах, добре нагрітих сонцем, яке ще надійніше ховалося від поглядів зі сусідніх ділянок, — у заростях порічок, на маленьких галявинках межи розбрунькованого бур’яну, а також серед острівців гладіолусів і півоній; словом, щоб виявити ті плантації святого зілля, яке примандрувало до нас із Індії, і яке переслідували цілковито так, як колись переслідували в Греції Діоніса. Пожежники саме закінчили розрізати останню машину, вивільнивши цього разу неушкодженого водія, тлум роззяв приглядався до цього байдуже й розчаровано, а я рушив далі, до зупинки, щоби поїхати на Уєйцисько, щоб негайно, як повернуся додому, знайти ті дві чи три світлини з минулого, ту єдину річ, яка зосталася мені від дідуся й бабусі, і щоби під час наступного заняття показати панні Цівле «цитрину» бабці Марії й «мерседес» дідуся Кароля, а, власне кажучи, не так їй, як Ярекові, бо його ті фотознімки могли і справді зацікавити, а може, й потішити. Проте я даремно шукав світлини, їх ніде не було, правдоподібно, — як я міг припустити, — вони запропали під час переїзду, коли ми з Анулею перебиралися на Уєйцисько з вулиці Хжановського, ймовірно, вони помандрували на смітник в одному зі стосів макулатури — разом зі старими газетами, листами й рахунками, можливо, — як я собі думав, — можна було вже хіба розповісти про них панні Цівле під час наступного заняття і мені було чогось шкода, і я чувся достоту позбавленим спадщини, ну бо що означає втрата будинку або маєтку порівняно із втратою останніх пам’ятних фотознімків, тому я йшов на це наступне заняття дуже спохмурнілий, затявшись, що більше ані слова не скажу моїй інструкторці про давні автомобільні справи, ані слова, хоч би й пошепки, якщо я загубив ті фото, і раптом я почув себе, як людина, котру пограбували дослівно до нитки, але, любий пане Богуміле, доля приготувала мені наступну несподіванку, бо коли я вже ви́сів із автобуса на Картуській і йшов під гору маленькою вуличкою Совінського, коли я подумки будував першу фразу, яку скажу того дня панні Цівле: — Вибачте, але через втрату кількох родинних світлин я перебуваю у стані радикальної меланхолії і тому прошу не витягати з мене ані слова, ані звуку, анічичирк!.. — отже, коли отак підготувавшись, я став під фірмою «Коррадо», з маленького «фіата» інструктора Шкарадека вихилилась його завчасно посивіла голова, і я почув: — То ніби ж ви отой письменник? Сідайте до мене, панна Цівле мусила сьогодні взяти відгул, ну, побачимо, які результати цієї бабської науки. — І тоді я, любий пане Богуміле, як і під час першого заняття, відчув, що життя знову закрутило петлю і я несподівано повертаюсь у знайому точку. — Ну, і як ви пхаєтеся до машини, одразу видно, що цивільна дупа, а не офіцер, — гримів інструктор Шкарадек, коли я заплутався в надто просторому й надто довгому паску, — а одною рукою можете хіба курей мацати, — він допоміг мені застібнути клапан. — Ну, поїхали, тут вам не Політехніка, тут думати треба, — майже верещав він на мене, коли заглух карбюратор при першій спробі запалювання. — Пане писако, — реготав він, дуже задоволений собою, — за кермом треба бути мужиком із яйцями, а не ґумкою від трусів, і то, в додачу, бабських, ну що, не розпечатала вас наша залізна леді, наша цілка-неподілка, в дупу трахнута кермом. — Ні, — розлючено гаркнув я, — і заткайтеся, Шкарадеку, бо мене абсолютно не цікавлять ваші естетичні погляди, а якщо в мене не витримають нерви, я розфігачу тачку на першому ж перехресті, — і я дивувався сам собі, любий пане Богуміле, — звідки в мене взялися така мова й така впевненість, звідки раптом вихопилося таке натхненне й безмежне хамство, але це була помилка, за яку мені довелося солоно заплатити, бо той Шкарадек, уявіть лишень, той жалюгідний покидьок, щойно почувши таку мову, негайно взяв мене за свого, ну і я, як то мовиться, дістав за повною програмою; еге ж, пане Богуміле, то була моя справжня військова ретроспекція, моє дежавю, моя сентиментальна подорож до джерел університетських часів, бо тепер, їздячи маленьким «фіатом» з інструктором Шкарадеком, котрий щомиті поплескував мене по плечі й верещав у вухо всі анекдоти про дупу Марини, я пригадував імлисті поранки, коли я прошкував вулицею Лелевеля через заспаний Вжещ до військової кафедри, як, виструнчившись, ставав у шеренгу, віддавав честь, а потім сунув до аудиторії, де майор Сумивус пояснював нам згубні наслідки довгого волосся для обороноздатності держави, де поручник Цяцька бурхливо реагував на ядерну атаку, де полковник