Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

і хоч я мусив би тішитися з цього, ну бо, врешті-решт, чи може бути більша насолода, ніж дегустувати кінчиком язика, припустімо, перший ковток «гевеліуша», а потім «живеця», а потім «гіннеса», чи може бути більша насолода, ніж порівнювати, скільки і якого солоду вжито в кожному з тих трунків, на якому ґрунті зростав ячмінь, скільки сонячних днів припало на торішній урожай хмелю; тож більшої насолоди й бути не могло, а якщо попри неї я западав у радикальну меланхолію, то причина була очевидна: я вже вкотре відчував, любий пане Богуміле, що все в моєму житті прийшло запізно й заднім числом, а отже, якось непотрібно й безглуздо, але я зараз же пригадував ту Вашу роботу на металургійному комбінаті або Вашу долю ліквідованого письменника, або весілля на Лібні, і мені якось попускало, я якось змивав таки зі себе ту меланхолію, а також запах зіпсутих ясен і пропітнілих футболок інструктора Шкарадека, і сидячи отак перед входом до бару «Істра», звідки я милувався брамами Арсеналу й юрмами німецьких пенсіонерів, або дивлячись на більярдний стіл у «Коттоні», я згадував, як у «Юрека» на Данусі поет Атаназій позичав у тамтешнього карлика акордеон і грав українські думки й білоруські співанки, й одразу, майже негайно, сіре від махорки повітря блакитнішало, а на вулиці спинялися люди і зазирали в захваті крізь стрілчасті мавританські віконця до смолистих нетрів бару, тим часом Атаназій, якому завсідники підливали за гру горілки до кухля з пивом, заводився й тягнув уже циганську: «Ой любят, любят коні», або «Коли знову прийде лихо», — і таким чином підігрівав атмосферу, і все вже було готово, щоб заграти кілька тих повстанських пісень, які за мить співав на повен голос замріяний гурт пияків, і так усі на кілька хвилин ставали єдиною родиною, падали одне одному в обійми, поплескували одне одного по спинах, вигукували: «Наступного року у вільній Польщі!» — і втирали сльози, аж урешті наляканий Юрек подавав рукою знак, що вже досить, і ми виходили на вулицю, несучи Атаназія на руках, тоді як він декламував на повне горло Міцкевичеві строфи, так гарно і так голосно, що прочинялися вікна й сецесійні двері балконів, і нас обсипали квітами, а тоді Атаназій починав безперервно декламувати «Повернення тата», і приблизно на двадцять другому поверненні цього славетного батька ми потрапляли до «Шевців» на Лендзьона, де Атаназій зазвичай засинав від утоми вже по першій чарці, а ми під’юджували екс-генерала Недоїдька, котрий не мав де мешкати й просиджував у «Шевцях» від відкриття до закриття, іще раз розповісти про той десант на НДР, і ми розкошували від оповідки, як наша ґданська військово-морська дивізія, замість щоб висадитися на Волині в рамках маневрів «Щит», пересунулася трохи далі на захід і о п’ятій сорок три ранку розпочала обстріл і висадку на березі НДР, що спричинило сполох не лише серед комбайнерів радгоспу імені Карла Лібкнехта, які акурат о тій порі їхали вздовж балтійського берега на поблизькі рапсові поля, а й у штабах Варшавського договору поміж Берліном, Москвою й Варшавою. — Що ви там, бляха-муха, полячиська, виробляєте, — верещав до слухавки Микита Сергійович Хрущов. — Таж товаришу, — вихоплений зі сну президент Ґомулка ледве знайшов окуляри, без яких узагалі не вмів розмовляти, — товаришу Микито Сергійовичу, таж ви хотіли кукурудзи, то ми в усіх наших «пеґеерах» сіємо тепер саму кукурудзу, і навіть багато індивідуальних селян уже теж починають сіяти. — Я вам, бляха-муха, дам індивідуальну кукурудзу, — перебив розлючений Микита Сергійович, — я вам пригадаю пакт Молотова-Ріббентропа, ви що, зі супутника звалилися, чого на НДР нападаєте, та ще й о п’ятій сорок п’ять ранку?! — і екс-генерал Недоїдько з гідністю розповідав, як із нього зняли погони і прокурор вимагав смертної кари, і то навіть не за той нефортунний десант, висаджений на НДРівській землі через добрячу пиятику, а за зухвальство перед військовим судом, де генерал Недоїдько слушно заявив, що то була ніяка не помилка, а його, польського генерала відповідь на залпи панцерника «Шлесвіґ-Гольштайн», який обстрілом Вестерплятте в нашому місті обірвав його дитинство й забрав сімнадцять душ його кревних, розстріляних у Пясниці, Штуттгофі й Аушвіці. Так отож, любий пане Богуміле, коли оповідка екс-генерала вкотре добігала кінця, ми брали поета Атаназія з кріселка під стіною і, згорнутого, наче килим, несли до «Аґати», де він опритомнював, слухаючи розповідь пана Жакевича про його тітоньку, яку більшовики вигнали з Вільна і яка осіла в Сицовій Гуті на Кашубах, жіночку таку вже розпрочудесну й сповнену магічного чару, що навіть свині, качки, кури й пси на її обійсті переставали розуміти по-кашубському й переходили на її співочу, пересновану теплом, сяйвом і архаїчною шляхетністю мову пограниччя, словом, жінку таку делікатну й чарівливу, що Ришард Стриєць[9], який був при столі пана Жакевича, негайно брав серветку і кількома штрихами рисував тітоньчин портрет, і це було неймовірно — дивитись, як той художник накреслює просто-таки святу візантійську ікону, яка є водночас звичайною жінкою на кашубському подвір’ї й Мадонною у стилі Караваджо; і коли я пригадую ті сцени з бару «Аґата», в якому наш поет Атаназій опритомнював під впливом розмови тих двох жертв кораблетрощі з Атлантиди, то гадаю, любий пане Богуміле, що ніколи й ніде не побачив би чогось такого ж захопливого, як кілька простих штрихів, котрі робили на маленькій серветці синтез Сходу й Заходу чимось природним, можливим і водночас прекрасним; але вже треба було йти далі, до «Католика», де скублювались усі інші жертви кораблетрощі з нашого війська: поет Пітек, який писав вірші винятково про місячну кров своїх наступних наречених, відлюдькуватий поет Салім, який творив винятково на санскриті, поет фон Бок, автор математичних віршів, а також занудливий стаєр від епіки, такий собі Темпій із Темпча, який виводив свою генеалогію від кашубської шляхти, що, зрештою, не справляло на нас жодного враження, бо ми чудово знали, любий пане Богуміле, що як уся чеська шляхта загинула в битві під Білою Горою, так і кашубська викривавилася в битві під Віднем, а таки розбила турків під найщасливішою зорею короля Яна Собеського; отже, про це ми теж відверто балакали в «Католику»: про те, чому чотирнадцятирічний Ґюнтер Ґрасс, який бігав тими самими, що й ми, вулицями Вжеща, ніколи не написав свого першого великого історичного роману про героїчних кашубів, бо якщо більшість із них давним-давно полягла під Віднем, про що або радше про кого мав писати дебютант Ґюнтер з вулиці Лабесвеґ, 13, що зветься нині вулицею Лелевеля, ну ж