Шекспір Вільям - Коріолан, Шекспір Вільям

Остання їхня
Надія — він. Його зустрів я грубо,
Підтвердив наші всі старі умови
В листі. Вони відкинуть їх, я знаю;
Заради нього — хай він сподівався,
Що більшого досягне,— я пішов
На поступки дрібні. Від цього часу
Я не прийматиму посольств державних,
Ні друзів.
За сценою гомін.
Що за крики? Знову будуть
Мене просити, щоб зламав я клятву
В ту мить, як я поклявся. Не зламаю!
Входять одягненї в жалобні шати Віргілія, Волумиія (вона веде за
руку малого Марція), Валерія і почет.
Іде жона моя й та славна форма,
В якій відкшталтувалась плоть моя,
Веде онука. Геть же, людський жалю,
Зв'язки й права природи, розпадіться!
Хай цнотою моя незламність буде!
Що за уклін! Ці очі голубині
Самих богів примусять поламати
Присягу. М'якну, тану, ніби я
З такої ж глини зліплений, як інші;
Он мати кланяється, мов Олімп
Честь віддає нужденній кротовині;
Синок мій дивиться з таким благанням,
Немов кричить сама природа: "Зжалься!.."
Та ні, хай вольски виорють простори,
Де Рим стояв колись, хай розтерзають
Весь край, ніколи я не буду слухать
Інстинкту, мов гуся! Триматись буду,
Як той, хто сам себе створив і жодних
Не знає родичів.
Віргілія Мій пане й мужу!
Коріолан Я в Римі інші очі мав.
Віргілія Страждання
Змінило нас, тому ти так говориш.
Коріолан Ганьба. Забув я роль, немов партач-
Актор. Мойого серця половино,
Пробач мені жорстокість, та, одначе,
Не говори: "Над римлянами зжалься!"
Цілунок довгий, як моє вигнання,
Солодкий, наче мста моя; донині
Я в чистоті цілунок твій прощальний
Беріг... Занадто я розговорився,
Найблагороднішу на світі матір
Не привітав.
(Стає навколішки)
Мої коліна, в землю
Позападайтесь, покажіть пошану,
Яку не воздає батькам ніколи
Звичайний син.
Волумнія О встань, благословенний!
Не на м'яку подушку, а на кремінь
Стаю навколішки перед тобою,
Вшановуючи так тебе, мій сину,
Як шанувати в цю хвилину батька
Повинні діти.
(Стає навколішки)
Коріолан Що це? На коліна
Стаєш переді мною, перед сином
Покараним?
(Піднімає її)
Хай камені безплідні
Підскочать до зірок! Хай гіллям кедрів
Шмагають грози палахтливе сонце,
Всі перепони ламлячи, щоб те
Збулося, що не може збутись!
Волумнія Ти —
Мій воїн. Я тебе створила. Знаєш
Цю жінку?
Коріолан Це Публіколи сестра,
Це римська зірка, чиста, як льодина,
Зі снігу найчистішого морозом
Сподіяна, що зблискує на храмі
Діани,— це Валерія.
Волумнія А це
Твоя мала подоба, що, можливо,
Колись тобі ще буде рівня.
Коріолан Хлопче,
Хай з дозволу Юпітера наповнить
Бог воїнів шляхетністю твій дух,
Щоб зганьблення не відав ти і в битвах
Стояв, як той маяк, що всіх рятує,
Хто в люту бурю зір на нього зводить!
Волумнія Стань на коліна!
Коріолан Ти сміливець, синку!
Волумнія Твоя дружина, він, ця жінка, я,-
Ми всі прийшли тебе просити.
Коріолан Годі!
Замовкни, прошу. А якщо і далі
Проситимеш, то пам'ятай, від клятви
Не відступлю і для твоїх благань;
Не розпущу я армії своєї,
З ремісниками римськими ніколи
Не примирюсь. Не говори мені,
Що я поводжусь не по-людськи, гніву
Мого не намагайся вгамувати
Чи тлумити мою жагу відомсти
Студеною розважливістю.
Волумнія Досить!
Сказав ти; не поступишся нічим,-
І вже в проханні нашому відмовив;
Про що ж ми говоритимем? Одначе
Попросимо, щоб, як відмовиш, пляма
Жорстокості на тебе впала. Слухай!
Коріолан Авфідію! Всі вольски, підійдіть —
Від вас я таємниць не маю. Отже,
Прохання ваші?
(Сідає)
Волумнія А хіба наш вигляд,
Наш одяг не розказує, як тяжко
Без тебе нам жилось? Хіба на світі
Є нещасливіші за нас жінки?
Твій погляд, від якого наші очі
Повинні щастям сяяти, а душі —
Повинні веселитись, нас примусив
Ридати й трепетати від страху!
Ти змусив рідну матір, жінку, сина
Дивитися, як син, і муж, і батько
Свою вітчизну роздирає. Ворог
За тебе кращий. Ти в нас відібрав
Навіть молитву до богів — єдину
Розраду нашу. Та хіба можливо
Молитись одночасно за вітчизну —
І за твою, мій сину, перемогу?
А честь велить і це, і те робити!
Або втрачаємо вітчизну-матір,
Або — тебе, у нашій батьківщині
Найбільшу втіху. Мусимо програти,
Хоч би лише від нашої мольби
Залежала майбутня перемога;
Бо ти або як зрадник батьківщини
По Римі пройдеш, в ланцюги закутий,
Або з тріумфом по руїнах міста
Прикрашений вінком лавровим пройдеш,-
За те, що кров дружини і дитяти
Свого пролив! А щодо мене, сину,
Я не збираюся чекати долі,
Яка війною визначиться згодом;
Коли тебе переконать не зможу,
Щоб виявив ти для обох сторін
Великодушність благородну й згуби
Не прагнув для одної з них, тоді
Тобі, мій сину, доведеться перше,
Ніж нападати на свою вітчизну,
Катівською ногою наступити
На лоно матері, що привела
Тебе на світ!
ВіргШя Наступиш ти й на мене,
Бо я оце дитятко народила,
Щоб зберегти твоє ім'я в нащадках
Навік!
Хлопчик Але мене він не розтопче,
Бо я втечу, а потім буду битись,
Як виросту.
Коріолан Той, хто не хоче стати
Ласкавим, не дивись в лице дитяти!
Засидівся я з вами.
(Встає)
Волумнія Ні, не йди!
Якби пропонувала наша просьба
Спасати римлян і вбивати вольсків,
Яким слугуєш, міг би ти сказати,
Що хочемо тобі ганьби. Але
Молитва наша просить миру! Вольски
Хай скажуть: "Ми явили милосердя!",
А римляни: "Ми прагнемо його!"
І хай обидві сторони вітають
Тебе: "О будь благословенний, мужу,
За те, що мир нам дав!" Ти знаєш добре —
Кінець війни непевний, та напевно,
Як завоюєш Рим, у нагороду
Ти матимеш ім'я, в віках прокляте;
В літописах напишуть: "Благородний
Був чоловік, але останнім вчинком
Затаврував себе, вітчизну зрадив
І залишився в пам'яті нащадків
Як руйнівник свойого краю!" Сину,
Вважав ти знаком честі милосердя,
Яке боги являють, світ громами
Стрясаючи, та блискавку стрілою
Вганяючи лиш у старого дуба,
Щоб шкоди не завдати! Ти мовчиш?!
Невже це так шляхетно — пам'ятати
Образи? Дочко, говори, ти бачиш,
Байдужий він до сліз твоїх! Дитино,
Озвись! Твоя невинність може більше
Розчулити, ніж докази! На світі
Ніхто так матері своїй, як він,
Не зобов'язаний! Та дозволяє
Мені, немовби я закута в диби,
Без відповіді з ним вести розмову.
Ти матір не любив ніколи, сину,
Вона ж тебе, немов нещасна квочка
З одним курчам, водила й доглядала,
Ростила для боїв, твоєї слави
Жадаючи. Скажи мені, нарешті,
Що ця мольба моя несправедлива,
І прожени мене! Та все ж подумай,-
Ти будеш проклятий за те богами,
Що в послушенстві матері відмовив,
Зламав синівську честь. Він одвернувся!
Всі на коліна! Ставши на коліна,
Ми засоромимо його. Пасує
Коріолану гордість, а не жаль,
Не співчуття. Ставайте ж на коліна
Востаннє. Ми повернемось до Рима
І вмрем, як інші люди. Подивись!
Не відає цей хлопчик, що він просить,
Але стоїть навколішки і зводить
До тебе рученята, як і ми!
Вставайте! Йдім! Цей чоловік нікчемний
Прийшов на світ від вольски, не від мене,
Його дружина в Коріолах, схоже
На нього це хлоп'ятко випадково;
Ну, проганяй же нас! Я занімію,
Але, як полум'я охопить Рим,
Я знов заговорю.
Коріолан
(бере її за руку)
О мамо, мамо!
Що ти зробила? Небо відчинилось,
Боги зглядаються на небувалу
На світі сцену і сміються, мамо!
Ти здобула для Рима перемогу,
Але накликала біду на сина,
Загрозу, мабуть, смертну! Та нехай!
Авфідію, оскільки я не можу
Як слід провадити війни цієї,
Я підпишу негайно мир. Мій друже,
Якби ти на моєму місці був,
Скажи, чи матері ти поступився б,
Чи ні?
Авфідій Я був зворушений так само.
Коріолан Клянусь, що був! Повір, не так-то легко
Примусити мої зіниці жалем
Заволоктися... На яких умовах
Мир підписати, ти мені порадиш.
Я в Рим не повернусь, піду я з вами
До Коріол; прохаю, будь за мене
В цій справі. О моя дружино! Мамо!
Авфідій
(убік)
Я рад, що честь і жалощі в тобі
Зіткнулися! Свою померлу славу
Цим воскрешу!
Коріолан
(до жінок)
Не йдіть, не поспішайте!
Ми вип'ємо вина, й понесете ви
Письмове свідчення, а не слова,
Про мир, який збираємось укласти.
Ходім, жінки! На вашу честь потрібно
Храм збудувати — всі мечі та списи
Італії й союзників її
Не змусили б мене до цього миру!
Виходять.
СЦЕНА 4
Рим. Вулиця недалеко від воріт.
Входять Мененій і Сіціній.
Жененій Ти бачиш он той виступ Капітолію, той
наріжний камінь?
Сіціній Бачу, ну то й що?
Мененій Якби ти міг зрушити його мізинцем, була б
якась надія, що римлянки, зокрема Коріоланова мати, впросять
його пощадити нас. Але надії нема. Ми приречені й тільки ждем,
коли нам переріжуть горло.
Сіціній Невже за короткий час може так змінитися
людина?
Мененій Є різниця між гусеницею й метеликом, хоч ко-
лись метелик був гусінню. Марцій обернувся в дракона, хоч був
людиною, він має крила і тепер не мусить повзати.
Сіціній Він так ніжно любив свою матір.
Мененій І мене теж. Але він її так пам'ятає, як восьми-
літній огир — свою матір. Стиглий виноград кисне від виразу
його обличчя. Він іде, як машина, і земля дрижить під його сто-
пами. Він може пробити панцер своїм поглядом, а голос він має,
як похоронний дзвін, і кожне слово його —як удар грому. Він
возсідає на троні, як статуя Александра. Не встигне він наказа-
ти, як наказ уже виконано, йому не бракує нічого, щоб бути бо-
гом, крім вічності й престолу на небесах.
Сіціній І ще милосердя, якщо ти все правдиво змалював.
Мененій Я описав його характер. Побачиш, яке милосер-
дя його мати принесе від нього. Він щедрий на милосердя, як
тигр на молоко, і в цьому незабаром переконається наше нещас-
не місто. І все це через вас!
Сіціній Хай зглянуться боги на нас!
Мененій Ні, цього ми не діждемось. Коли ми його вига-
няли, то зневажили їх. І вони не жалітимуть нас, коли він по-
вернеться, щоб скрутити нам в'язи.
Входить гонець.
Гонець Тікай! Рятуй своє життя, ховайся,
Бо там твого товариша-трибуна
Плебеї б'ють; вони заприсяглися,
Якщо жінки не випросять пощади,
Роздерти на шматки його.
Входить 2-й гонець.
Сіціній Новини!
2-й гонець Новини добрі! Вже знімають табір!
Перемогли жінки! Відходить Марцій!
Не знав щасливішої днини Рим
И тоді, коли від нього відступав
Тарквіній!
Сіціній Правда? Точно?
2-й гонець Так, достоту,
Як те, що в сонці є вогонь. А де ти
Ховався, що не відаєш нічого?
Під арками мостів потік бурхливий
Так не летить, як радісний народ
Під арками воріт біжить назустріч
Жінкам! Увага! Слухай!
Чути звуки сурем, гобоїв, гуркіт барабанів, оклики на-
роду.
Це тромбони,
Кімвали, флейти, сурми, цитри, крики
Щасливих римлян, бубни гуркітливі
Примусили затанцювати сонце!
Ну, слухай же!
Мененій Новини дуже добрі!
Піду і я жінок зустріну.