Свидницький А. П. - Фольклорно-етнографічні нариси та статті, Свидницький А. П.

стара зав’язала молодій на голові все манаття і поставила так на межі до пояса голу. «Стій,- каже,- тут, аж поки я не вернуся. Та що б не чула єси - не лякайся: воно все минеться. Як вистоїш, доки я вернуся, то все знатимеш, як і я. Тільки не дивись, бо не вистоїш.

Стоїть ця чи годину, чи менше, як чує, що якась кишнява коло неї - свище, сичить, пікає тощо. А то гаддя поназлазилось, та ящірок, та вужів, і одна гадина в’ється їй по нозі, така холодна, аж мороз по шкурі подирає. Терпить вона! Аж трясеться, а терпить! Так забаглось їй відьмувати. Ще це не перестало, як чує - шльоп... шльоп... Не витерпіла небога, щоб не подивитись; пошукала дірки в пелені і зглянула на світ божий, а там навкруг неї всякої нечисті, що оком зглянеш. І все те перевертається, лізе одно по другому, сунеться,- кишить. І жаба, як копиця завбільшки, скаче помежи все теє просто до неї. Та така страшна! Зелена, балухата та черевата. Як звересне вона! Та в ноги! Куди носом стояла. Десь і баба взялась: - Бог з тобою! Чого се ти?

- Еге, чого! А гаддя та ящірки! А то жаба, як копиця! - А сама, як лист, дрижить.

- Ет! Дурна ти! - каже баба.- Я ж казала - не дивись! Не послухала єси, то вибачай.- Тим і скінчилась наука».

У відьми, кажуть, з кожного кілочка, з кожного шнурочка можна молока надоїти, треба тільки знати як,- найбільш з тої оброті чи то вуздечки, що де-небудь у кутку висить. Ця оброть чи то вуздечка таку силу має, що як накинути її на людину, хоч-бо й на саму відьму, то зараз та конякою стане і доти буде конякою, аж поки оброті з себе не скине.

У Вербці (село на Поділлі) був собі дяк, Пухальський, чи як там він звався; гарний хлопець на вроду, нежонатий, добре співав і шанувався; мав свого піддячого і школу добре удержував. Громада любила його, як свого сина, а дівчата від нього не могли собі по́пару дати! І кучері, і вуса, і брови, і зуби - і що хоч,- хоч які гарні в другого парубка, а в бакаляра, у пана реєнтого, все-таки кращі. Найгірше за ним побивалася Тетяна, Грицька Діндоброго дочка, дівка гожа собою і не бідна. Тепер за дяками не дуже впадаються наші дівчата, а в старовину було, то попович перший парубок в селі, а попівна - дівка перша; там дяк парубкував, як нежонатий, або дяченко, або паламар чи паламаренко, аж там уже снувалися, як по низці, сільські парубки - парафіяни. Тут не було поповича, то дяк перше місце займав між парубками. Тоді саме наших під пана повертали, то сватам із вільних була благодать божа, та й годі! Тетянин батько знав, що дяк до неї доріженьку топче, та ще й рад був, що за вільного вийде, не будуть попід вікнами сіпаки заглядати. Вже дяк був і за весілля набілив, Тетяна рушники вже вишивала, і по селі пішов такий поговір, що Тетяна буде дячихою. Але дяк ні з сього ні з того разом відкинувся, перестав бувати і вулицею бувало йде - розминається... Що? Як? Від чого?.. Які вже жінки на ті штуки спритні, а нічого не вивідали! А дяк дізнався, що вона відьма! Того й корови її батька носили вим’я, аж ноги розпирало.

Покинувши Тетяну, почав він коло другої звиватися - коло Горпини, дочки Омелька Доробала; ця була також не бідна і русява, а та чорнява була. Як почав дяк уже за Горпиною кошелі носити, то на неї і вся вина спала - вона відбила сватача від Тетяни! Хреститься дівчина обома руками, а жінки цоконять, та й годі. Якби ще Тетяна хоч була не дуже любила дяка, то, може б, воно так і проминулося, а то вона гине за дяком, а він, як перше побивався, так тепер занехав. За громадою і вона потягла і взялась відомстити Горпині згубою дяка, як то співають Гриця:

 

Нехай не буде ні їй, ні мені...

 

Горпина це пронюхала, бо також мала мухи в носі, та й одного вечора і каже свому коханому:

- Де цю ніч будеш ночувати? чи в клуні, чи що? - а було літо.- То постели собі де і постав свічку в головах - хай горить, а сам сховайся за браму і пильнуй. Прийде Тетяна, щоб тебе конякою зробити та проїздитися добре - замучити, значиться, хотіла. Але ти,- каже,- накинь на неї саму ту оброть і бий, щоб аж дуба дала, бо як житиме, то сам загинеш. Гляди ж! - додала вона, випроводжаючи свого коханого аж за ворота,- не забудь, що я казала.

Дяк був добрий гультіпака і паливода неабиякий, то, може, й рад був пригоді, що матиме з ким побурикатися - думав, що вона буде оборонятись. Став за брамою, наготувавши бияк добрий, та й стоїть, а серед клуні постіль розіслата і свічка горить. От згодивши, йде Тетяна - простоволоса, розперезана, без запаски і в обох руках оброть несе вперед себе, наче має коня гнуздати. Прийшла, стала на порозі і вдивляється на те світло. А дяк підкрався та й хіп із-за брами і накинув на неї ту оброть. Тпрру, косю! тпрру, Тетясю! тпрру. Вона і стала конякою. Тоді він за бияк і давай обертати! А сили йому не бракувало - викохав її на хавтурах за трьох добрих... Бив та й бив! Аж лягла бідолашна; тоді зняв оброть і пустив: - Йди до біса, та не кажи, де була!..

На другий день прийшли за попом - Тетяну сповідати; по дорозі піп і дяка покликав, та й пішли удвох. Висповідалась дівчина і просить попа, щоб позволив її тіло винести на троє суток до церкви, а дяк щоб конче тих три ночі псавтиру читав над нею.

- Добре! - каже піп. Він думав, що то з любощів так їй забагається! А дякові і душа в п’яти посунулася. «Е! якби ти, попе,- думає собі,- знав, що тут закоюється!..» Та робить нічого.

От умерла Тетяна, і тіло вже в церкві лежить; дяк в’ється, як в’юн посолений, щоб викрутитись від псавтирі, на піддячого звертає, на