Свидницький А. П. - Фольклорно-етнографічні нариси та статті, Свидницький А. П.

- А де ж він?

- О! Далеко! Десь на полі.

- На якім полі?

- Там геть далеко! За лісами - де воювалися.

Але як умився Іван, то такий гарний хлопець став, що годі, а той генерал тільки брехав добре. Придивилася царівна до Івана і сама собі не вірить - чи їй лиш так здається, чи вона й справді бачила його на стовпі. І ще лучче придивляється, а цар виходить і собі туди, та й казав зараз Івана на кіл посадити. Схопили його прислужники і потягли на кару; а царівна і пристала до батька, що ще буде час невинну душу згубити! Хоч би весілля переждав. Пустили Івана на три дні пожити, поки весілля відійде.

А Іван, як вирвався з рук, вже й не вертався до двора, а пішов просто в садок, та як задзвонив у третій дзвінок, то так і з’явився перед ним його морозоватий:

- Чого потребуєш, лицарю Іване?

- Поїдемо до царя в гості.

- А що! Я тобі не казав, що буде клопіт?! Та вже минулося! вдягайся.- Одягся Іван в те вбрання, що стояло під сідлом у коня, надяг лицарську зброю, з правого вуха вийнявши, і йде до царських палат; а тут уже до шлюбу вирушають, і молода акурат на ридвані стояла, помощувалась.

- Лицар, лицар, лицар їде,- загомоніли гості і всі лови-ворони; а царівна, як зобачила, то мало не вмліла з радощів, бо того генерала вона і на очі не терпіла, а треба з ним вінчатися.

Привітали Івана і цар, і царівна, і гості, а той молодий побілів, як глина.

- Встарчився в слові, пане лицарю,- каже цар.

- Я казав, що на весіллі буду, як наче моя душа чула.

- Ну, що ж! До шлюбу? - питає молодий.- Я ж не надарма кров свою проливав!

- Яку кров? Коли? - питає Іван.

- Ще й тобі знати! От мовчи та диш.

- Або що? От ти, то так, що мовчи та диш. А де то твої мізинні пальці, пане лицарю?

- Як-то де! - озвався молодий.- Чи то я мало войнів відбув, щоб без рани обійтися!

- А ось вони в кишені в мене! - І вийняв папірчик і показує пальці. Генерала роздягли, правда, пальці якраз пристають. Тоді все розказав про того генерала, а самого вже й так всі пізнали. От тоді вже пішла гульня, то так, що гульня! І сама царівна гуляти пішла; а перше ходила сама не своя. І цар, як казав, так і зробив: віддав зятеві все своє царство, а сам на бурку сидів. А генерала прив’язали дикому коневі до хвоста та й пустили в степ.

Іван оженився і пішов царювати, вже ніхто не смів сказати, що від дурень, та й годі.

Отак-то опир з дурного Івана та аж царя зробив. То-то, значиться, слухати батька!»

Ця казка двоїться. 17 В другій розказується, що замість війни Іван їздив на звіра три рази - та й тільки цим і відмінилася. Та ще не три дзвінки було, а лише один - для первого коня, а для другого і для третього - то по шерстині; а решта все так.

Єсть і більше казок про опирів, та я цю вибрав: раз, що її дуже часто можна почути, а друге, що в їй мало дечого такого, що треба було викинути, а з других, якби те викинуть, то мало що й зостало б ся. Під цю казку підходять і решта, так що досить одну знати; щоб бачити опиря, який він і в других казках.

Тепер візьмемося за відьом. Відьми, мовляв я, єсть родимі і вчені. І ті й другі лиш молоко відбирають від коров, від овець тощо. А та, що вміє підробляти то се, то те, то вже не відьма, а чарівниця буде, що з чортами заодно. Проти ордані, проти зелених свят тощо відьми їздять на коцюбі на границю і там воюються одні з другими тими мечиками, що від терниці. Між відьмами єсть і найстарша, що найлучче своє діло знає та вже над всіма верховодить щодо відьмовання.

«Було собі,- кажуть,- дві сестри - одна дуже багата на на́біл, а друга дуже бідна. От колись і питає та, бідна, у своєї сестри:

- Що то значиться, сеструню, що в тебе вистарчає і продавати, а в мене і дітям нічим закропитися? Худоби ж у нас, здається, однаково.

- Возьми, сестро,- каже та,- трохи свого сиру, а я возьму свого і підем до води. Там я тобі й розкажу, чого це так.

От колись так і зробили: прийшли до води - та з сиром і та з сиром.

- Пускай на воду! - каже та, багата. Бідна вив’язала, що там мала сиру у вузлику - жменю, чи що - і кинула на воду. Поназбігалося всякої рибки - і пліток (біблиця), і верховіддя, і линів, і другої всякої, та так той сир їдять, так їдять. Геть із’їли! От та, багата, і свій кинула. Поназлазилося гаддя, жабів, ящірок - всякої нечисті і той сир розхапали, що й не кожному стало.

- От так,- каже вона,- на тім світі чорти і душу мою розхапають, бо я відьма. Того в мене і набілу стільки є, що аж продаю.

Єсть такі жінки, що охочі навчитись відьмувати, та не кожна зможе, бо там покуса дуже велика. Розказують, що одна молодиця захотіла відьмувати і пішла до відьми, щоб та її навчила як.

Та й питає:

- А ти ж боязлива чи ні?

- Ні,- каже ця,- не дуже.

- Гляди ж! Бо як злякаєшся, то все пропаде. Треба багато дечого витерпіти перше.

- Як,- каже,- не буде боліти, то чому й не витерпіти?

- Ні! Не буде боліти.

- То витерплю.

- То й приходь! На такий-то час,- назначила відьма,- і підем, то я тебе й навчу.

Як настала та пора, що відьма назначила, ця молодиця і прийшла і пішли вдвозі на поле вночі. Далеко за селом